...
Головна » Історія України » Лекція №1 - Східні слов'яни

Лекція №1
Східні слов’яни

План:
1. Розселення слов’ян:
а) готи і їх взаємини з слов’янами;
б) гунське нашестя;
в) держава антів;
2. Заняття, побут і релігія слов’ян;
3. Виникнення міст;
4. Розселення східних слов’ян. Перші згадки про народ «Русь».
5. Походження назв «Україна», «Мала Русь», «Велика Русь»

1. Розселення слов’ян.

Про слов’янське розселення ми знаємо від римських, візантійських істориків, а також від готського історика Іордана (VII ст. до н.е.). У самих слов’ян писемності не було і вони писаних документів не залишили. В І ст. н.е. – по ІV ст. н.е. в трикутнику з вершинами: середина Дніпра, Карпатські гори, середина Вісли жили племена-германців, їх називали венедами. Оце й були слов’яни. Венеди ділилися на західних, яких візантійці називали славінами, і східних, яких візантійці називали антами.

** У 390р н.е. Римська імперія поділялась на 2 частини – західну і східну. Східна Римська імперія стала називатись Візантією. Чому? Тому, що столицею сх. Римської імперії стало грецьке містечко Візантій(на березі Мармурового моря). Це містечко розбудував імператор Констянтин Великий(святий) і містечко стало називатись Константинополь. Отже, Візатній, Константинополь, Стамбул – це одне і те саме місто. Константинополь став столицею Візантіі, її завоювали турки 453р. **

А) Вздовж Вісли до Балтійського моря жили готи – германські племена. У ІІ ст. н.е. готи прийшли в рух, тобто знімаються з насиджених місць і починають шукати нових родючих земель. Вони рушили на південних схід в Причорномор’я. З боями прийшли територію венедів, прийшли в Причорноморя, там жили алани. Готи розгромили аланів, витіснили їх за Дон і розселилися на території від Дону і до Дністра. Займалися готи землеробством, у них була писемність, вони створили ранню державу, прийняли християнство від римлян і робили набіги на грецькі міста в Криму і на Балканах, в малій Азії.

Б) Далеко від України під Китаєм жили тюркські племена гуни. Китайці їх розгромили. Котились як сніжна лавина на захід і в IV ст. зявились в Причорноморї , де жили готи. В 375-376 рр. гуни розбили готів. Готський король Германаріх від такого розгрому кинувся на меч. Готи, рятуючись від гунів, кинулись на західну римську імперію. Частина готів опинилась в Італії, а частина – в Іспанії. Але самі гуни в Причорноморї довго не залишились, пішли далі на захід і утворили свю державу на території сучасної Угорщини. Таким чином в Причорноморї після готів і гунів утворились відносно вільні землі. І ось на ці вільці землі рушили венеди. В кінці ІV ст. починається словянське розселення. Західні словяни рушили на балканський півострів за Дунай.

В) Східні словяни, вбо анти рушили в Причорноморя. І ось Іордан повідомляє, що десь у 355 р. анти розбили готів, але потім готський король Вінітар розбив антів, захопв у полон їхнього князя Божа, а також інших старійшин і розіп’яв їх на хрестах. Аде за антів заступилися гуни. Ось такі були взаємини антів з гунами і готами. Після уходу гунів анти заселили Прочорноморя і розселилися на території від Дону до Дністра, тут вони утворили ранню антську державу, яка проіснувала з кінця ІV ст. і до VII ст. Остання згадка в документає про антів зробленна в 602 році. Про антів писали візантійські історики Прикопій Кесарійський і Маурікій. Вони писали:
«… Анти високі ростом, сміливі, стають до бою без шолома і панцеря, бещ сорочки в одних штанях, з мечем і невеликим щитом. Але анти часто зазнавали поразку тому, що у них не було єдиного царя. Антів іноді наймала Візантія для боротьби з славінами. Починаючи з VІ ст. антам довелось воювати з тюркомовними племенами – аварами…»

Пізніше, в «Повісті минулих літ» говорилось, що очевидно, авари підкорили антів, що « були вони міцні тілом і горді розумом, та Бог покарав їх, все вони вимерли». Очевидно вчені вважали, что авари не вимерли, а пішли в Західну Європу. Літописець також говорить, что авари їздили запрягаючи дулібінських жінок у вози. Авари на поч. VII ст. витіснили антів від моря і поступово знищили державу антів. В останнє греки згадують в 602 році.

2. Заннятя, побут і релігія словян.

Про заняття, звичаї і побут словян в період з IV-X ст. ми знаємо дещо від візантійських істориків, дещо з літописів, які були складені пізніше, зокрема з «Повісті минулих літ», з старовинних народних пісень, приказок, звичаїв, які дійшли до нашого часу з тієї сивої давнини, а також з розкопок археологів. І ось ми знаємо, що у словян існував родоплемінний лад, що всі важливі питання вони вирішували разом на народних зборах, що жили вони в селах, родами Час від часу жителі різних сіл збиралися на ігрища. Під час ігрищ пили хмельні напої, пиво, мед. Ігрища супроводжували піснями і танцями, і на цих ігрищах відбувалося сватання. Хлопці викрадали собі наречених, але, як правило, викрадали ту дівчину, з якою було домовлено.

Словяни займались переважно землеробством. Це було головне заняття. Сіяли жито, овес, ячмінь, чечевицю. З овочів садили ріпу, капусті та інші. Крім землеробства займались додатково скотарством. Розводили малу і велику рогату худобу, коней, свиней,кіз, ловили рибу, займались полюванням і бортництвом (збирали мед диких бджіл). Уміли ткати тканини з льону і коноплі, а також виготовляли глиняний посуд, вироби з металу, з заліза, бронзи, міді, золота. Русичи вірили в існування багатьох богів, тобто обожнювали сили природи. Богом неба, вогню і світла був Сварог, він же покровительствував ковальській справі; бог підземного царства – Велес (або Волос), а також покровитель скотарства; бог землеробства – Дажбог; бог вітру – Стрибог; бог сну – Лель; бог сонця – Ярило; покровитель роду – Рід. Пізніше покровительницею сімї стала – Берегіня.

Русичі вірили в існування інших істот, тому коли вони будували житло, то намагалися зробити так, щоб у нього заселився домовий, вважалося, що без домового не вестиметься господарство. Тому домовому в закритих місцях ставили їжу. Вірили також в різних злиднів, марат, в мавок, русалок, лісовиків. Спеціальних храмів русичі не будували, а молилися там, де найбільше відчувався зв'язок з природою (в лісі, на галявині поблизу річки), в таких місцях у них лежав спеціальний жертовний камінь, на який вони клали богам їжу, одяг, срібло, золото, вбивали і клали тварин. Людей русичі в жертву не приносили. Такі місця, в яких молилися русичі називались капищами.

Русичі вірили в загробне життя, що після смерті людина продовжує жити і вони вірили в дідьків. Дідьки – це духи померлих предків , які продовжують жити і вважалося, що вони допомагають живим, тому сідаючи їсти русичі або ставили окрему миску для духів, або першу ложку страви кидали у вогонь. Коли людина помирала, то при похованні разом з нею у могилу клали все, чим він користувався при житті, і тому спочатку в VI ст. вбивали навіть одну з жінок (за їх бажанням). Поховання відбувалося двома способами:

  • трупопокладення,
  • трупоспалення.

Описання поховання одного багатого руського купця спостерігав один арабський вчений, мандрівник у Волзькій Болгарії і він залишив описання похорон:

«…Купця одягнули в багатий одяг і поклали в великий човен, поруч поклали його меч і всі речі, якими він користувався . Потім зарубали курку, півня, собаку і також поклали в човен. Вбили і порубали коня, корову, потім човен обклали дровами і запалили. Недогарки зібрали, склали в спеціальний горщик і все це закопувалось. Після поховання відбувались поминки, які називались – трита. Під час поминів їли, пили пиво, хмільний мед, співали і танцювали. Потім був звичай, що через рік кістки померлого доставали і перемивали, з’ясовуючи, чи не був померлий чаклуном …» (від цього і пішов вислів – мити кістки).

3. Виникнення міст.

Скандинавські документи називають Русь країною городів. І справді, на території України зустрічається багато залишків земляних укріплень. Ці укріплення були побудовані в період з V по Х ст. Слов’яни жили в лісах, лісостепах і навіть у степах, займались землеробством, а через це були осілим народом. Починаючи з IV ст. з гунського нашестя через південноукраїнські степи Азії на захід одна за іншою прокочувались хвилі кочівників (гуни, авари, хозари, болгари, їх завоювали турки, угри, печеніги, половці) і кочівники нападали на слов’ян, грабували, палили села, вбивали і брали в полон. Для захисту від кочівників слов’яни будували укріплення – городи, їх були сотні. Ці городи були різні за розмірами. Були такі, в які міг сховатися цілий рід. А були такі, в яких переховувались багаті слов’яни зі своїм майном. Їх називали боляри, або нарочисті мужі. Ці городи будувались на пагорбах, на крутих берегах річок, поруч з болотами, в лісі. Це були земляні вали і рви. І так городи – це укріплення. Окремі перетворювались в міста. В той час торгівля велась по великих річках, купці плавали на човнах. Торгівля тоді була небезпечною справою, купців часто грабували і тому купці переховували свої товари в городах. Купці селилися в городах жили по берегах великих рік. Торгівля вимагала захисту. А в той час в V, VII, IX ст. вожді племен мали військові загони – дружини. І ці вожді з загонами називались князями. І князі за плату були готові захищати купців. Князі з дружинами осідають в городах. І ость такі городи, в яких з’являється постійне населення з купців, князів, дружин стали називатись містами. І вони стають політико-адміністративними центрами племен. Вони перетворюються в зародки держави. Таких держав було багато. Особливо багатіли ті міста, які стояли на берегах великих рік (Дніпро, Прип’ять, Десна, Дінець, Дністер). Це такі міста як Чернігів, Любич, Київ.

Вчені вважають, що Київ виник на думку одних близько 480 р., а на думку інших в 530-560 рр. Хто заснував Київ ми не знаємо і скоріше всього що вже не взнаємо, тому, що у слов’ян не було писемності, а тому від тих часів документів не залишилось. У ХІІ ст. значно пізніше у «Повісті минулих літ» літописець записав кілька переказів, легенд про заснування Києва. Довіряти цим легендам не можна, бо записані вони були через багато століть після засування Києва, а люди так довго не можуть пам’ятати. Але знати ці легенди треба.

Одна з цих легенд така: що там де зараз Київ колись жив чоловік на ім’я Кий, який займався перевозом, перевозив через Дніпро і тому цей перевіз називали Києвим перевозом. А від імені цього чоловіка і його перевозу і місто, яке тут утворилося стало називатися Києвом.

Друга легенда говорить, що: на місце Києва прийшли три брата і сестра, вони заснували і побудували місто. Старшого брата звали Кий, і тому місто стало називатись Київ, а інших братів звали Щек і Хорив. На честь цих братів назвали пагорби в Києві Щековиця, Хоровиця, а сестру звали Либідь. На честь неї була названа річка Либідь.

Вчені вважають, що можливо назва «київ» походить від двох хозарських слів «ки» і «еу», що означає «велика вода»

Вже говорилося, що в останнє греки згадують про антів в 602 р., а далі греки не писали про північне Причорномор’я, тому, що у них було багато інших турбот і руки у них до північного Причорномор’я не доходили. Знов греки починають писати про північне Причорномор’я у середині ІХ ст. , але в середині ІХ ст. греки пишуть вже не про антів в Причорномор’ї, а про народ Русь.

4. Розселення східних слов’ян. Перші згадки про народ «Русь».

У 839р. у Константинополі знаходилось руське посольство, яке відправили додому через Німеччину. Вдруге про народ Русь говорить константинопольський патріарх Фотій. В одній із проповідей він говорить таке:

«…до Константинополя на човнах приплив жорстокий і погибельний одним своїм іменем народ Русь. І в місті піднялась велика паніка, імператора не було в Константинополі. Щоб підбадьорити населення патріарх наказав пронести по стінах міста ризи Богородиці і що коли ці ризи опустили в море, то на морі піднялася буря, яка ніби то потопила руський флот…»

Вчені говорять, що очевидно ніякої бурі не було і руський флот не потонув, а очевидно русичі дізналися, що в Константинополь повертається імператор з військом і залишили місто.

У Х ст. візантійський імператор Костянтин Багрянородний, а пізніше «Повість минулих літ» дають описання розселення східних слов’ян.

В районі Києва, де зараз місто Київ на правому березі Дніпра жило плем’я поляни. На північ від полян біля Дніпра і вздовж річки Тетерев жили древляни. Ще північніше на річці Прип’ять жили дреговичі. На захід від дреговичів по Прип’яті жило плем’я дуліби (волоняни). У горах Карпатах жило плем’я білі хорвати. На південь від полян на правому березі жили уличі. По Дністру на захід від уличів жили тиверці. На лівому березі Дніпра на північ від Києва і до Дінця жили сіверяни.

Поза межами України на території Росії жили радимичі, в’ятичі і ільменські слов’яни. На території сучасної Білорусії жили кривичі, полочани.

5. Походження назв «Україна», «Мала Русь» і «Велика Русь».

Сучасна назва Україна зявляється в документах вперше в ХІІ ст. у 1185 р. В той рік українські князі збирали в похід проти половців і коли починався похід несподівано помер Переяславський князь Володимир. Літописець говорить,
«…що за князем плакали всі українці і вся Україна жалувала…» .Приблизно тоді, кількома роками пізніше, інші літописи згадують про Україну від Сану до Дону. А сама ця держава називалась Руссю. Більшість вчених вважають, що Україна походить від слова «окраїна». Інша версія – Україна від слова «кроїти» - відокремлена від інших держав, своя держава. Таке пояснення сучасних філологів.

Взагалі держава називалась Русь, а Галицько-Волинська держава – це була частина руських земель. Частина завжди менше від цілого. У ХІV ст. Галицько-Волинське князівства іноді в документах називали Малою Руссю, щоб підкреслити, що це частина колишньої Київської держави. Поступово назва Мала Русь поширилась як друга назва на всю територію України. І ця назва вживалась московськими царями. Потім назва Мала Русь(малорос) набуває образливого значення.

Назва Велика Русь з’являється у XV ст. Московські князі висувають претензію на те, що підкорити собі все колишні Київські землі. І тому приймають титул великих московських князів.