...
Головна » Українська мова(за проф. спрямування) » Документ

Документ

Документ – основний вид офіційно-ділового стилю. Основною одини­цею офіційно-ділового стилю є документ. Документи використовуються в різних галузях людської діяльності, ділянках знань, сферах життя. Вони є об'єктом дослідження різних наукових дисциплін, тому поняття "доку­мент" багатозначне і залежить від того, у якій галузі й для чого він використовується.

З латинської documentum означає взірець, посвідчення, доказ. Енциклопе­дичний словник[1] трактує документ як:

1) письмовий акт, здатний служити доказом юридичних відносин або юридичних фактів, що спричиняють правові наслідки;

2) офіційне посвідчення особи (паспорт, трудова книжка тощо);

3) достовірне історичне письмове джерело;

4) матеріальний об'єкт, у якому міститься певна інфор­мація (наприклад, перфораційна картка).

Автори "Універсального довідника-практикума з ділових паперів"[2] тлума­чать документ як засіб фіксації певним чи­ном на спеціальному матеріалі інфор­мації про факти, події, явища об'єктивної дійсності та розумової діяльності людини.

Отже, документ – це результат відображення конкретної інформації на спеціальному матеріалі за визначеним стандар­том чи формою.

Наукова дисципліна, яка вивчає структуру і властивості документальної інформації, розвиток форм документів, мето­ди і засоби автоматизованої обробки, зберігання, пошуку й використання їх, називається документалістикою.

Під діловодством (справочинством) розуміють діяльність, яка охоплює пи­тан­ня документування й організації роботи з документами в процесі здійснення управлінських дій.

Документи мають правове значення, оскільки є засобом засвідчення та доведення певних фактів. Вони також вико­ристовуються як джерела та носії інформації. А в управлін­ській діяльності документ виступає як предмет і як результат праці. Так, планування відбувається за допомогою різних планів; облік – у вигляді складання й обробки статистичної бухгалтерської та оперативно-технічної документації; інстру­ктування – шляхом видання інструкцій, методичних вказі­вок; контроль – збиранням відомостей (письмово) і видан­ням вказівок тощо.

Отже, документація використовується як спосіб і засіб реалізації функцій, покладених на управлінський апарат.

 

1.2. Функції документа

У соціальному плані будь-який офіційний документ по-іфункціональний, тобто одночасно виконує декілька функцій, що й дозволяє йому задовольняти різноманітні людські по­треби.

До загальних функцій документа належать:

Інформаційна – будь-який документ створюється для збе­реження інфор­мації, оскільки необхідність її зафіксувати — причина укладання документа.

Соціальна – документ є соціально значущим об'єктом, оскільки його поява спричинена тією чи іншою соціальною по­требою.

Комунікативна – документ виступає як засіб зв'язку між окремими елемен­тами офіційної, громадської структури (закладами, установами, фірмами тощо).

Культурна – документ є засобом закріплення та переда­вання культурних традицій, що найкраще простежується на ве­ликих комплексах документів (науково-технічної сфери), де знаходить відображення рівень наукового, технічного й куль­турного розвитку суспільства.

До специфічних функцій документа належать:

Управлінська – документ є інструментом управління; ця функція прита­ман­на низці управлінських документів (плано­вим, звітним, організаційно-розпо­рядчим та ін.), які спеціально створюються для реалізації завдань управління.

Правова – документ є засобом закріплення і змін право­вих норм та право­відносин у суспільстві; ця функція є визна­чальною в законодавчих та правових нормативних актах, що ство­рюються з метою фіксації правових норм і правовідносин, а також будь-які документи, які набувають правової функції тимчасово (для використання як судовий доказ).

Історична – коли документ є джерелом історичних відо­мостей про роз­виток суспільства; цієї функції набуває певна частина документів лише після того, як вони виконають свою оперативну дієву роль і надійдуть до архіву на збереження.

 

1.3 Призначення і критерії класифікації документів. Групи документів.

Будь-який документ є складовою частиною (елементом) відпо­відної систе­ми документації.

Система документації – це сукупність (спільність) певних документів, взає­мо­пов'язаних за ознаками походження, призначення, виду, сфери діяльності та єдиних вимог до їх оформлен­ня (укладання).

Офіційні (службові) документи залежно від сфери їх засто­сування та функціонування поділяються на управлінські, нау­кові, технічні (конструкторські), технологічні, виробничі й ін. Але лише управлінські документи забезпечують порядок управління об'єктів як у межах усієї держави, так і в окремій організації.

Основними комплексами всієї документації є:

— організаційно-правова документація;

— планова документація;

— інформаційно-довідкова й довідково-аналітична докумен­тація;

— звітна документація;

— документація щодо особового складу (кадрова);

— фінансова документація (бухгалтерський облік та звітність);

— документація з матеріально-технічного забезпечення;

— договірна документація;

— документація з документаційного та інформаційного за­безпечення діяльності закладів.

Окрім зазначених, є ще спеціалізована (відомча) докумен­тація, яка відображає діяльність конкретного закладу (медична, військова, театральна та ін.).

 

Найважливішою класифікаційною ознакою документа є його зміст, зокрема відношення зафіксованої в ньому інфор­мації до предмета чи до напряму діяльності. Відповідно до цього виділяють різні види документів за ознаками кла­сифікації і групами (табл. 1).

№ пор.

Ознаки класифікації

Групи документів

1.

За наймену­ванням

Заява, лист, телеграма, довідка, інст­рукція, службова записка, протокол та ін.

2.

За похо­д­женням

Службові (офіційні) й особисті. Службові документи створюються ор­ганізаціями, підприємствами та службовими особами, які їх представ­ляють. Вони оформляються в установ­леному порядку. Особисті докумен­ти створюються окремими особами поза сферою їх служ­бової діяльності.

3.

За місцем виникнення

Внутрішні, зовнішні. До внутрішніх належать документи, що мають чинність лише всередині тієї орга­нізації, установи чи підприємства, де їх складено. До зовнішніх належать ті документи, які є результатом спілкування установи з іншими установами чи організаціями.

4.

За призна­ченням

Щодо особового складу (особові офіційні документи), кадрові, довідково-інформаційні, обліково-фінансові, господарсько-договірні, організаційні, розпорядчі.

5.

За напря­мом

Вхідні, вихідні.

6.

За формою

Стандартні (типові) й індивідуальні (нестандартні).

Стандартні – це документи, які мають однакову форму й запов­ню­ються в певній послідовності й за обов'язковими правилами (типові листи, типові інструкції, типові положення). Індивідуальні документи ство­рюються в кожному конкретному випадку для розв'язання окре­мих ситуацій. їх друкують або пишуть від руки (протоколи, накази, заяви).

7.

За терміном виконання

Звичайні безстрокові, термінові, дуже термінові.

Звичайні безстрокові – це такі, що виконуються в порядку загальної черги. Для термінових установлено строк виконання. До них зарахову­ють також документи, які є терміно­вими за способом відправлення (теле­грама, телефонограма). До дуже термінових належать документи, які мають позначення "дуже терміново".

8.

За ступенем гласності

Для загального користування, службового користування, таємні, цілком таємні.

9.

За стадіями створення

Оригінали, копії.

Оригінал – це основний вид доку­мента, перший і єдиний його примір­ник. Він має підпис керівника уста­нови, і в разі потреби його засвід­чено штампом і печаткою. Копія – це точне відтворення оригіналу. На копії документа обов'язково робить­ся помітка вгорі праворуч "копія". Різновидами копії є відпуск, витяг, дублікат.

Відпуск – повна копія відправлено­го із установи документа, яка зали­шається у відправника. Коли виникає потреба відтворити не весь документ, а лише його частину, робиться витяг.

Дублікат – це другий примірник до­кумента, виданий у зв'язку з втратою оригіналу. В юридичному відношен­ні оригінал і дублікат рівноцінні.

10.

За склад­ністю (кіль­кістю відо­бражених питань)

Прості, складні.

Прості – відображають одне

питання, складні – декілька.

11.

За терміном збері­гання

Тимчасового (до 10 років), тривалого (понад 10 років), постійного зберігання.

12.

За технікою відтворення

Рукописні, відтворені механічним способом.

13.

За носієм інформації

На папері, диску, фотоплівці, маг­нітній стрічці, перфострічці, дискеті.






 

2. Поняття про реквізити. Формуляр документів. Бланк.

Оформлення сторінки документа.

 

2.1. Кожний документ складається з окремих елементів – реквізитів. Розрізняють постійні й змінні реквізити документа.

Постійні реквізити друкуються під час виготовлення бланка; змінні – фіксуються на бланку в процесі заповнення (див. табл. 3).

Сукупність реквізитів, розміщених у встановленій послі­довності, назива­ється формуляром. Кожний вид документа повинен мати свій формуляр-зразок, тобто певну модель по­будови однотипних документів.

Аркуш паперу з відтвореними на ньому реквізитами, що містять постійну інформацію, називається бланком. Кожна установа, організація, підприємство повинні мати два види бланків: а) для листів; б) для інших документів. Бланки виготовляються двох форматів – А4 (210×297 мм) та А5 (148×210 мм).

Група реквізитів та їх постійних частин, відтворена на бланку документа як єдиний блок, називається штампом. Державні стандарти передбачають кутове і поздовжнє розмі­щення штампа.

Поздовжнє розміщення доцільне тоді, коли назва устано­ви складається з вели­кої кількості слів і не може розміститися на площі, відведеній для кутового штампа.

Бланк з кутовим штампом доцільніший, оскільки право­руч від штампа на вільному місці можна заповнити рекві­зити: "адресат", "гриф обмеження доступу до документа", "гриф затвердження", "резолюцію".

Формуляр-зразок передбачає такі реквізити та їх розмі­щення в управлінській документації (табл. 2).

№ пор.

Реквізити

Правила оформлення

І.

Державний герб

Розташовується посередині бланка або у кутку над серединою рядка з назвою організації.

2.

Емблема організації чи підприємства

Розміщується поряд з назвою організації. Як емблему можна використовувати товарний знак, зареєстрований у встановленому порядку.

3

Зображення державних нагород

Розташовується у верхньому ліво­му кутку або посередині документа.

4,

Код підприєм­ства, устано­ви, організації

Розташовується у верхньому правому кутку.

5.

Код форми документа

Розташовується у верхньому правому кутку під кодом підприємства, організації, установи.

6.

Назва міні­стерства або відомства, якому під­по­рядковується установа

Розташовується у верхньому лівому кутку або посередині рядка.

7

Повна назва установи, ор­ганізації або підприємства - автора до­ку­мента

Розташовується у верхньому лівому кутку або посередині рядка. Може наноситися за допомогою штампа або друкарським способом.

8.

Назва струк­турного під­роз­ділу

Розташовується у верхньому ліво­му кутку. Дозволяється друкува­ти машинописним способом.

9.

Індекс під­при­ємства зв'яз­ку, пош­то­ва й теле­графна ад­ре­са, но­мер те­ле­тай­пу, но­мер те­ле­фо­ну, фак­су, но­мер ра­хун­ка в банку

Розташовується у верхньому лівому кутку, оформляється відповідно до поштових правил: вул. Пирогова, 9, м. Київ-030, т. 221-99-33*. На бланку для листів вказується номер розрахункового рахунка у відділенні банку: розрахунковий рахунок № 11632516 в Укрінбанку м. Києва МФО № 321518[3].

10.

Назва виду документа

Розташовується зліва або посередині рядка. В усіх документах, крім листів, наводиться назва його виду. Залежно від цієї назви встановлюється формуляр, структура тексту, особливості викладу.

11.

Дата

Документ датується днем його підписання або затвердження. На бланках дату підписання докумен­та ставлять у лівій верхній частині разом із індексом на спеціально відведеному для цього місці. Якщо документ складено не на бланку, то дату ставлять під текстом зліва. Вона записується словесно-цифро­вим способом (24 серпня 1996 р.) або цифровим – трьома парами арабських цифр у такій послі­довності: день, місяць, рік – 17.06.96 (тобто 17 червня 1996 року). У докумен­тах матеріально-фінансового характеру дата оформля­єть­ся словесно-цифровим способом.

12.

Індекс

Розташовується у верхній частині сторінки зліва. Цей реквізит дозволяє забезпечити оперативний довідково-інформаційний пошук документа, контроль виконання. Індекс документа включає в себе три пари арабських цифр, де перша пара – індекс структурного під­розділу, друга – номер справи за номенклатурою для підрозділу, третя – порядковий номер за журналом обліку. Наприклад:

№ 02-10/36, де

02 – шифр структурного підрозділу;

10 – номер справи, документа;

36 – реєстраційний номер документа за журналом обліку вхідних документів та канцелярії.

13.

Посилання на індекс та дату вхідного документа

Розташовується у верхній частині сторінки зліва. Містить дату та індекс, вказані у документі організацією, яка уклала чи видала документ. Наприклад:

на № 02-10/135 від 01.03.96, де

02 – індекс структурного підрозділу;

10 – номер справи за номенклатурою;

135 – порядковий номер.

14.

Місце укла­дання чи ви­дання

Розташовується у верхній частині сторінки зліва. Містить назву міста чи населеного пункту, де видається документ.

15.

Гриф обме­жен­ня дос­ту­пу до доку­мен­та

Розташовується з правого боку під кодом форми. Записується з середини рядка: "для службового "користування", "таємно", "цілком таємно".

16.

Адресат

В особових офіційних документах, розташовується праворуч у вер­х­ній частині сторінки. Кожний елемент – назва установи, підрозділу, посада, прізвище та ініціали особи, поштова адреса – пишеться з середини нового рядка:

Директорові Інституту ботаніки

НАН України

докторові природничих наук

Петренку О. І.

У порядку адресування поштових відправлень по Україні відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 1446 від 22 грудня 1997 р. відбулися зміни. Адреси адресата й адресанта зазначаються у такій послідовності:

1) ім'я, по батькові та прізвище адресата (для організацій – найме­нування підприємства, організації, установи);

2) вулиця, номер будинку, квартири;

3) населений пункт; номер відділення зв'язку;

4) район і область (у разі потреби). На поштових відправленнях, адресованих "До запитання", на абонементну скриньку або до насе­лених пунктів, що не мають назв вулиць і нумерації будинків, ім'я, по батькові та прізвище зазначаються повністю.

Адреса відправника

В. Ф. Кушніренко

вул. Січових стрільців, 20, кв. 47

м. Івано-Франківськ, 16

04016

Адреса одержувача

Василю Семеновичу Саленку

с. Зелений гай, ВЗ Верховичі,

Дублінський район, Рівненська область,

33028

 

17.

Гриф затвер­дження

Розташовується у верхній правій частині документа. Затвердження – спосіб засвідчення документа після його підписання, який санкціонує поширення дії документа на визначене коло структурних підрозділів, організацій чи службових осіб. Елементи грифу затвердження:

–  слово "ЗАТВЕРДЖУЮ";

–  назва посади;

–  особистий підпис;

–  ініціали та прізвище особи, що затвердила документ;

– дата затвердження. Наприклад: ЗАТВЕРДЖУЮ

Директор школи

(підпис) Л.С. Семенова

07.10.02.

18.

Резолюція

Змінний реквізит, який містить інформацію про подальшу роботу з документом. Розміщується у пра­вому верхньому кутку. Якщо це місце зайняте іншим реквізитом, то резолюцію вміщують на будь-якій вільній площі сторінки документа, крім полів. Складається з таких елементів:

–  прізвище та ініціали виконавця, якому відправлено документ;

–  вказівка про порядок у характері виконання документа;

–  термін виконання документа;

–  особистий підпис керівника;

–  дата.

Як виконавці у резолюції зазначаються службові особи, а не структурні підрозділи. Відповідальною за виконання документа є особа, наведена в резолюції першою.

Резолюція має силу розпорядчого документа, бо пише и керівник установи або його заступник (в особливих випадках або в разі відсутності керівника). За змістом резолюції бувають кількох видів:

1. Резолюція-підтвердження. Якщо документ не вимагає ніяких дій з боку заступників та колективу, керівник передає його секретареві, супроводжуючи резолюцією: "До наказу", "До протоколу", "До керів­ництва", "До виконання" тощо, залежно від того, у якому внут­ріш­ньому документі установи враховується його зміст. У такій резо­лю­ції зазначається підпис керівника і дата; термін виконання не вказується, бо мається на увазі найближчий за часом відповідний внутрішній документ установи.

2. Резолюція-розгляд. Якщо доку­мент потребує вжити заходів чи про­понується на розгляд колекти­ву установи, то керівник вказує безпосереднього виконавця; термін виконання; ставить підпис і да­ту. Резолюції цього виду формулю­ються так: "Підготувати від­повідь до...", "Вжити заходів", "Зробити висновки", "Розглянути питання", "Обговорити на засіданні..." тощо.

3. Резолюція-відповідь. У випадку, коли документ надходить до установи з кур'єром, можлива така резолюція, особливо якщо від­повідь негативна. За обсягом ця резолюція більша за попередні, але коротша за лист-відповідь, хоч подібна за змістом до нього: "На жаль, змушені Вам відмовити з причини...", "Не заперечуємо", "Про результати і вжиті заходи повідомимо додатково ", "Слід роз­глянути питання детальніше й доповісти в тижневий термін" тощо. Вона використовується для оперативності ділового листуван­ня. У ній вказується основний текст; дата; підпис; посада відпові­дальної особи, яка розглядала документ і приймала рішення.

19.

Заголовок до тексту

Друкується малими літерами, роз­міщується під назвою виду докумен­та, відображає головну ідею доку­мента і, як правило, починається з прийменника "про";  має бути лако­нічним і точним, з максимальною повнотою розкривати зміст документа.

20.

Відмітка про контроль

Розташовується з лівого боку у верхній частині поля першої сто­рінки документа. її проставляють за формою "К" або "Контроль".

21.

Текст

Складається з таких логічних елементів:

– вступу;

– доказу;

–  закінчення.

Розташовується по всій ширині сторінки (від поля до поля).

22.

Відмітка про наявність додатка

Розташовується ліворуч у верхній половині сторінки. Є два способи оформлення додатків: 1) якщо документ має додатки, згадувані в тексті, або ті, що пояснюють його зміст, то відмітку про це офор­м­ля­ють так:

Додаток: на 2 стор. у 3 прим.; 2) якщо документ має додатки, не зазначені в тексті, то їх потрібно перелічити із зазначенням кіль­кості сторінок у кожному додатку й кількості їх примірників:

Додаток: "Проект реконструкції ділянки" на 5 стор. у 2 прим. Якщо додаток залишається у справі, то зазначається:

Додаток: на 2 стор. лише адресатові. При великій кількості додатків окремо складається їх список, а в самому документі після тексту зазначається:

Додаток: відповідно до списку на 7 стор.

23.

Підпис

Підписують, як правило, перший примірник документа. До складу підпису входять:

– зазначення посади (ліворуч);

– ініціали й прізвище особи, що підписала документ (праворуч);

– підпис (посередині).

Підписи кількох службових осіб на документах розташовуються один під одним у послідовності, що від­повідає займаній посаді. Якщо до­кумент підписують кілька осіб, що займають однакову посаду, їх підпи­си розташовуються на одному рівні:

Директор                                                                    Директор

сзш № 277,                                                                 сзш № 282

(підпис)                                                                       (підпис)

Л.С. Семенова                                                Ю.Ю. Некрасов. Розшифрування підпису в дужки не береться.

24.

Гриф узго­д­ження

Розрізняють дві форми узгодження документів – внутрішнє (з підроз­ділами та службовими особами установи) і зовнішнє (з підвідомчи­ми та непідвідомчими організаці­ями). Гриф узгодження ставиться на зовнішній формі. Цей реквізит складається із:

– слова "УЗГОДЖЕНО" або "ПОГОДЖЕНО";

– назви посади службової особи (включаючи назву установи), з якою узгоджується документ;

–  особистого підпису;

–  його розшифрування;

– дати.

Грифи узгодження розташовуються нижче від реквізиту "підпис" або

на окремій сторінці.

Наприклад:                                         УЗГОДЖЕНО:

                                                                       Директор сзш № 246

                                                                       (підпис) К. С. Кущаєва

                                                                       01.09.02

25.

Віза

Внутрішнє узгодження проекту документа — це його візування. Віза складається з:

– особистого підпису особи, що візує;

– дати.

У разі потреби зазначається поса­да особи, що візує, і розшифрову­ється її підпис (зазначаються ініціали і прізвище):

Завідувач кафедри

(підпис) Б. М. Сайко

28.08.02

Невеликі зауваження (1-2 рядки) розташовуються перед візою:

Не бачу підстави

Зав бібліотеки

(підпис) Б. В. Коваленко

При внутрішньому узгодженні візи ставляться на першому примірнику документа, а листи чи інші вихідні документи візуються на примір­нику, який лишається в установі.

26.

Печатка

Печатка прикладається до доку­ментів, що вимагають особливого засвідчення. Печатки є гербові та прості. Гербова печатка прикла­дається до документів, що засвідчу­ють юридичні або фізичні права осіб; до статутів, положень, які вимагають відбитка печатки, та інших. Прості печатки мають різну форму: круглу, квадратну, трикут­ну. Герб на них не зображується. Просту печатку прикладають до документів, що виходять за межі організації, до розмножених примірників розпорядчих документів під час їх розсилання, до довідок з місця роботи тощо.

27

Відмітка про

засвідчення

копії

У правому верхньому кутку пишеться слово "копія"; під рекві­зитом "підпис" слово "правильно"; дата; посада виконавця; підпис і його розшифрування. При потребі підпис засвідчується печаткою.

28.

Прізвище ви­конавця та номер його телефону

Цей реквізит обов'язковий на вихід­них документах (листах, довідках, висновках). Складається з:

–  прізвища виконавця;

– номера його службового телефону.

Вони ставляться в нижньому лівому кутку останньої сторінки документа.

29.

Відмітка про виконання до­кумента й скерування його до спра­ви

Цей реквізит розміщується в лівій або центральній частині нижнього поля першої сторінки документа й містить у собі такі дані:

– стислу довідку про виконання;

– слова "ДО СПРАВИ" та номер справи, до якої має бути підшитий документ;

– дату скерування документа до справи;

–підпис керівника структурного підрозділу або виконавця.

ЗО.

Відмітка про перенесення даних на ма­шинний носій

Розміщується після тексту в нижній частині документа. Містить:

– запис "Інформація перенесена на машинний носій";

– підпис особи, відповідальної за перенесення даних;

– дату перенесення.

31.

Відмітка про надходження

Містить:

– скорочену назву організації, що отримала документ;

– дату його надходження.

Ця відмітка робиться від руки чи за допомогою гумового штемпеля організації (реєстраційного штампа). Відбиток штампа містить:

– назву організації;

– дату надходження;

– індекс документа. Відмітка про надходження розташовується праворуч на нижньому полі документа.





 

2.2.. Оформлення сторінки

Управлінські документи оформляють на папері формату А4 (297×210 мм) та А5 (148×210 мм). Для зручності з усіх боків сторінки залишають вільні поля: ліве – 35 мм; праве – не менше 8 мм; верхнє – 20 мм; нижнє – 19 мм (для форма­ту А4) та 16 мм (для формату А5).

Тільки перша сторінка документа друкується на бланку, друга й наступні — на чистих аркушах паперу.

Якщо текст документа займає не одну сторінку, то на другу сторінку не можна переносити тільки підпис. На другій сторінці має бути не менше двох рядків тексту. Також не бажано:

1) відривати один рядок тексту чи слово від попереднього абзацу;

2) починати один рядок нового абзацу на сторінці, що закінчується, краще почати новий абзац на наступній сторінці;

3) переносити слово на межі сторінок, слід перенести це слово на нову сторінку.

Нумерація сторінок. У документах, оформлених на двох і більше аркушах паперу, нумерація сторінок починається з другої.

Якщо текст документа друкується з одного боку аркуша, то номери про­ставляються посередині верхнього поля аркуша арабськими цифрами на відстані не менше 10 мм від краю. Слово "сторінка" не пишеться, а також біля цифр не ставляться ніякі позначки.

Якщо текст друкується з обох боків аркуша, то непарні сторінки позна­чаються у правому верхньому кутку, а парні – у лівому верхньому кутку аркуша.

 

2.3. Текст як реквізит документа

Текст – головний елемент документа, що містить су­купність речень (кількох чи багатьох), послідовно об'єдна­них змістом і побудованих за правилами певної мовної сис­теми. Він є засобом відтворення зв'язного мовлення, тобто висловлювання, пов'язаного однією темою, основною дум­кою та структурою. Під час складання тексту документа мають виконуватися вимоги, найголовніші з яких — до­стовірність та об'єктивність змісту, нейтральність тону, пов­нота інформації та максимальна стислість.

Достовірним текст документа є тоді, коли викладені в ньому факти відображають справжній стан речей.

Точним текст документа є тоді, коли в ньому не допус­кається подвійне тлумачення слів та висловів.

Точність мовлення вимагає співвіднесеності змісту ви­словлювання з реальною дійсністю. Вона залежить від уміння висловлювати однозначно думки, вживаючи слова, словосполучення, речення відповідно до норм літературної мови. Точним мовлення може бути за умови знання предме­та мовлення, мови, володіння її лексичним багатством. Найбільше можливостей для вираження точності мають ба­гатозначні слова, терміни, синоніми, омоніми, пароніми.

Для багатозначних слів та омонімів основним джерелом точної передачі значення слова є контекст. Омоніми (слова, які звучать однаково, але мають різне значення) принципово відрізняються від багатозначних слів, бо їх значення не пов'язані між собою, а між значеннями багатозначного слова існують зв'язки.

У словниках багатозначні слова й омоніми подаються по-різному. Омоніми подаються окремими статтями і позна­чаються вгорі арабськими цифрами, наприклад:

блок1 – вантажопідйомний пристрій;

блок2 – технічний термін; використовується на будівництві;

блок3 – об'єднання, угруповання.

Або:

захід1 – сторона світу;

захід2 – дія, сукупність дій, засобів для здійснення чого-небудь;

захід3 – про небесне світило.

Значення багатозначного слова виділяються в одній слов­никовій статті арабськими цифрами, як-от:

Акт – 1) дія, вчинок; 2) документ; 3) дія у театрі. Але є слова, які можуть бути водночас багатозначними й омонімами, приміром:

громада1 – 1) суспільство, спільність, угруповання; 2) релігійне об'єднання, община; 3) (історичне) збори селян; 4) назва політичного угруповання в Англії (Палата громад);

громада2 – великий предмет, нагромадження чого-небудь. Для ділового мовлення важливе явище синонімії, адже воно покликане якнайточніше відтворювати відтінки людсь­кої думки. Незнання синонімічних можливостей слова часто призводить до помилок. Уміле використання синонімів (слів, які мають близьке або тотожне значення, але відрізняються звучанням) робить мовлення багатшим, досконалішим. До­бираючи слова з синонімічного ряду, треба враховувати від­тінок у значенні, стильову належність:

документи – ділові папери, папери, джерела, першоджерела;

думка – твердження, ідея, задум;

застосовувати – використовувати, запроваджувати;

реалізація – виконання, здійснення, втілення, проведення;

період – етап, епоха, ера, час, пора, вік, проміжок часу;

рішення – вирішення, розв'язання, розв'язок, ухвала, постанова, вирок, присуд.

Звичайно, багато слів-синонімів неважко розрізнити за значенням, як-от: робітникпрацівникспівробітник.

Але, скажімо, замісник і заступник примусять замислити­ся щодо тотожності значень, бо замісник – це людина, яка тимчасово виконує чиїсь обов'язки, а заступник – офіційна назва постійної посади. Заступник працює водночас з керівником, а замісник – на місці відсутнього керівника.

Особливої точності й однозначності вимагають терміни (слова чи слово­сполучення, які називають явища, предмети спеціальних галузей людської діяльності). Значення термінів розкривається в тексті. Серед термінологічної лексики є низка слів, якими послуговуються представники різних галузей: аргу­мент, дослідження, теорія, визначення, фактор, справа, стимул. Але найчастіше терміни використовуються у певній сфері мов­лення. Наприклад, в адміністра­тивно-діловій: циркуляр, акт, ухвала, формуляр, бюджет, протокол тощо. У справочинстві не бажані нестандартні терміни, оскільки вони утруднюють складання і розуміння ділових паперів.

Отже, до термінів ставляться такі вимоги:

1) повинен мати форму, зафіксовану в словнику;

2) має вживатися з одним значенням;

3) утворюючи похідні форми, слід дотримуватися літера­турних норм і не робити цього на власний розсуд;

4) якщо значення терміна викликає сумніви, слід зверну­тися до тлумачного словника.

Під час складання ділової документації певні труднощі ви­кликають паро­німи (спільнокореневі слова, схожі за вимовою і будовою, але різні за значенням). Незначна різниця у вимові ускладнює їх засвоєння, призводить до неправильного вживан­ня слова. Тому, щоб уточнити значення та правопис потрібної лексеми, варто звертатися до відповідних словників. Так, скажімо, необізнаній людині важ­ко розрізнити значення при­кметників, що мають спільний корінь: споживнийспоживчийспоживацький. Насправді ж кожна лексема мас своє значення: споживний – той, що придатний для спожи­вання, їстівний: поживні речовини; споживчий – який служить для задоволення потреб споживання: споживчий ринок; спожи­вацький – властивий тому, хто прагне задовольнити власні потреби: споживацькі інтереси.

З точністю мовлення багато спільного має логічність, бо характеризує мовлення з огляду на його зміст, а також за­безпечує смислову послідовність змісту. Логічність мовлення передбачає точність і правильність вживання слів, сло­восполучень, речень. Однак це можливо за умови логічного мислення. Тому треба вчитися чітко й послідовно мислити.

Наслідком неохайного ставлення до добору слів є тавто­логія (невиправдане повторення спільнокореневих слів) та пле­оназм (вживання зайвих слів), вико­ри­стані без певної стилістичної мети. У документах вони поширеніші, ніж можна було б сподіватися. Надмірне захоплення "зайвими словами" не створює враження чогось значного, глибокого, а лише підкреслює звичайний, буденний, іноді й убогий зміст: вільна вакансія; прейскурант цін; моя автобіографія; свій автопорт­рет; передовий авангард науки; власноручний підпис руки тощо.

Щоб запобігти цим недоречностям, слід знати, що при­чинами помилок у логіці викладу найчастіше бувають:

1) поєднання логічно несумісних слів: жахливо вдалий день;

2) використання зайвих слів: моя власна думка;

3) заміна особової форми дієслова активного стану зво­ротним дієсловом: вибачте мені – вибачаюся;

4) неправильне чергування низки однорідних членів ре­чення: акти і документи;

5) неправильна координація присудка із складеним підме­том: дехто з нас знали;

6) порушення порядку слів (частин речення) у реченні: Секретарка сиділа у приймальні, яку ми вперше бачили;

7) вживання дієприслівникових зворотів на місці підряд­них речень: Повернувшись у село, випускнику вузу обіцяли ро­боту за фахом;

8) порушення смислового зв'язку між окремими вислов­люваннями у тексті: На факультеті п'ять гуртків, які працю­ють при кафедрах, вони функціонують вже понад десять років;

9) невміння поділити текст на абзаци.

Логічність і точність викладу впливає на розуміння й сприйняття змісту висловлювання слухачем або читачем.

Доречним є текст, у якому мовні засоби відповідають меті, темі, логічному змістові, ситуації мовлення.

Доречність мовлення нерозривно пов'язана з його чисто­тою. Для чистоти мовлення важливим є вживання слів, що відповідають літературній нормі. Руйнують чистоту мовлення діалектні, просторічні слова, канцеляризми, профе­сіоналізми, іншомовні слова. Надмірне використання їх засмічує мову, ро­бить її громіздкою, важкою для сприйняття. Ці слова варто вживати лише в разі потреби. Щодо іншомовних слів, то слід використовувати ті, які стали міжнародно визнаними – фінан­сові терміни, терміни бухгалтерського обліку, поштово-теле­графних зв'язків, діловодства, зовнішньої торгівлі: віза, гриф, бланк, кредит, штраф тощо.

Бажано заміняти у тексті іншомовні слова українськими відповідниками; вживати слова іншомовного походження у тому значенні, яке зафіксоване у словниках; не слід в одно­му і тому самому документі використовувати іншомовне слово і власне українське, ліпше надати перевагу останнь­ому. Щоб полегшити сприйняття й оформлення документів, слід пам'ятати, що завжди можна знайти відповідники:

адекватний – рівний, відповідний, однаковий;

апелювати – звертатися;

інцидент – випадок, пригода, непорозуміння, неприємна подія;

компенсація – відшкодування, оплата;

прерогатива – перевага, привілей;

пріоритет – перевага, першість, переважне право;

рентабельний – вигідний, доцільний, прибутковий тощо.

У діловому мовленні особливо актуальною є проблема штампів – готових зразків для висловлення думки: вище­зазначені, що нижче підписалися, беручи до уваги, зупинитися на питанні, доводити до відома, взяти за основу. Недоречне їх використання призводить до беззмістовної фрази, до не­конкретного змісту. Не варто переносити в усне мовлення кліше писемного ділового мовлення, які в документі є логічними зв'язками між частинами. Канцеляризми – складні, громіздкі слова та фрази. За формою вони відповідають нор­мам літературної мови, що утруднює боротьбу з ними:

У справі підвищення кваліфікації на сьогоднішній день ми маємо...

Має місце наявність порушення техніки безпеки виробництва...

Виконати планове завдання по лінії усіх показників...

Належить розробити заходи щодо усунення наявних недоліків...

Вирішили акцентувати увагу на впровадженні нових форм організації праці...

Приступили до конкретної реалізації намічених планів...

Беззмістовною мову робить і надмірне вживання встав­них слів, які нічого не виражають у тексті: значить, отже, взагалі, ну, так би мовити, розумієте, буквально та ін. Часте вживання "пустих слів" створює враження некомпе–тентності, нерішучості, низької мовної культури.

На рівні вимови чистота мовлення досягається дотриман­ням норм наголо–шення:

вúпадок

вúписка

вúклик

вúробіток,          але:   вимóва

видавнúцтво

виховáння;

пóзначка

пóсвідка, проте: читáння

питáння

надáння

навчáння

завдáння;

вміння

вчéння,        але:  

;

літóпис,

рукóпис,

живóпис,

машинóпис,

гуртóжиток, однак:   листопáд

снігопáд.

Проте є слова з подвійним наголосом:

надлúшковий  –  надлишкóвий

залишковий – залишкóвий

людський  – людськúй

доповíсти – доповістú

розповíсти – розповістú

відповíсти – відповістú

зáголовок – заголóвок

пóмилка – помúлка

різнóвид – різновúд

рóзбір – розбíр

 – оглядáч

позúвач – позивáч тощо.

Щоб мовлення було переконливим, живим, необхідно використовувати фразеологізми, допустимі в офіційно-діло­вому стилі. Цілком природно будуть вжиті стійкі сполуки такі, як:

круглий стіл

докласти зусиль

внести лепту

увійти в ритм (у роль)

держати курс.

Повним називається такий текст документа, зміст якого вичерпує всі обставини справи.

Стислим є текст, у якому відсутні зайві слова та смислові повтори, надмірно довгі міркування не по суті справи.

Переконливим є такий текст, який веде до прийняття адре­сатом пропозиції або до виконання прохань, викладених у документі.

Текст складається з таких логічних елементів:

1) вступу (зазначається привід, що став причиною укла­дення документа, викладається історія питання та ін.);

2) доказу (викладається суть питання: докази, пояснення, міркування, що супроводжуються цифровими розрахунками, посиланнями на законодавчі акти й інші матеріали);

3) закінчення (формулюється мета, заради якої складено документ).

Текст документа, що складається з самого закінчення, на­зивається простим, а той, що містить також інші логічні еле­менти, – складним.

Залежно від змісту документів застосовується прямий (вступ, доказ і закінчення) або зворотний (спочатку викла­дається закінчення, потім доказ, вступ відсутній) порядок розташування логічних елементів.

 

2.4. Рубрикація тексту

Рубрикація – це членування тексту на складові частини, графічне відо­крем­лення однієї частини від іншої, а також використання заголовків, нумерації тощо. Рубрикація є зовнішнім вираженням композиційної будови ділового папе­ра. Ступінь складності рубрикації залежить від обсягу, тема­тики, призначення документа. Найпростіша рубрикація – поділ на абзаци.

Абзац – це відступ управо у початковому рядку, яким по­чинається виклад нової думки у тексті, а також фрагмент тек­сту між двома такими  відступами.

Типовий абзац має три частини:

1) зачин (формулюється мета абзацу, тобто повідомля­ється, про що йтиме мова);

2) фраза (міститься основна інформація абзацу);

3) коментарі (підбивається підсумок того, про що говори­лося в абзаці).

Вважається, що середня довжина абзацу має бути 4–6 ре­чень, проте в тек­стах документів бувають абзаци, що скла­даються з одного речення. Однак, якою б не була його до­вжина, слід пам'ятати, що це внутрішньо замкнене смислове ціле.

Щоб не утруднювався процес читання й опрацювання документа, у ділових паперах рубрики нумеруються. Існує дві системи нумерації – традиційна й нова.

Традиційна – базується на використанні знаків різних типів – римських та арабських цифр, великих та малих літер. Вона доповнює абзацне членування тексту (нумеру­вання тез, пунктів, правил), яке залежить від змісту, обсягу, складу документа. Система використання різних позначень повинна мати логічну будову:

А. Б. В. Г. Д...

І. II. III. IV. V...

1. 2. 3. 4. 5...

1) 2) 3) 4) 5)...

а) б) в) г) ґ)...

Рубрики, більші за абзац, можуть називатися: параг­раф (§), глава, розділ, частина. Вони теж нумеруються. Під час рубрикації тексту слід дотримуватися таких правил:

1) нумерувати рубрики, якщо є хоча б два однорідних елементи перера­хування;

2) застосовувати однорідні засоби нумерації до однотип­них частин;

3) дотримуватися правил пунктуації при комбінованих способах нумерації;

4) використовувати лаконічні, однозначні заголовки.

Нова система нуме­рації базується на використанні лише арабських цифр, розміщених у певній послідовності. Засто­совуючи її, слід враховувати:

1) після номера частини, розділу, пункту, підпункту ста­виться крапка;

2) номер кожної складової частини включає номери ви­щих ступенів поділу:

розділи – 1.; 2.; 3.;

номери підрозділів включають в себе також номери розділів – 1.1.; 1.2.; 1.3.;

номери пунктів містять номер розділу, підрозділу, пункту – 1.1.1.; 1.1.2.; 1.1.3.

Використання цієї системи нумерації дає можливість не вживати словесних найменувань і заголовків до частин доку­мента.

 

2.5. Оформлення титульної сторінки

Титульна сторінка – перша (іноді третя) сторінка книги, наукової роботи, реферату, яка містить відомості про авто­ра, тему, призначення, місце й рік видання, назву видавниц­тва тощо. Титул слугує для початкового знайомства з пра­цею, тому важливо, щоб на ньому було зафіксовано відо­мості, які харак­теризують її.

Титул може містити такі елементи:

1) прізвище та ініціали автора;

2) назву установи, від імені якої видається праця;

3) заголовок, що характеризує тему;

4) підзаголовок, який уточнює тематику;

5) рік видання (написання);

6) серію, до якої належить друкована праця;

7) вказівку про тип видання (рекомендації, посібник тощо);

8) номер частини, тому, випуску;

9) черговість видання, починаючи з другого;

10) вказівку, з якої мови перекладено працю, прізвище перекладача й редактора перекладу;

11) прізвище автора вступної статті або післямови, укла­дача коментарів;

12) рекомендації відповідних установ ("Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник"; "Затверджено до друку вченою радою Інституту мовознавства імені О.О. Потебні НАН України").

У збірниках статей прізвища авторів на титулі не зазнача­ють, а друкують перед статтею або після неї.

Якщо праця написана колективом авторів, то їх пріз­вища зазначають на звороті титульної сторінки під ано­тацією або в передмові.

Ще на звороті титульної сторінки можуть зазначатися:

1) вказівки, за яким виданням друкується книга;

2) відомості про постанову вченої ради тощо;

3) повідомлення про матеріали, на основі яких укладено книгу;

4) першоназва книги, яка в іншому виданні вийшла зі змі­ною заголовка;

5) вказівка про присудження автору почесного звання за цей твір;

6) повідомлення про додатки на вкладних аркушах;

7) відомості мовою оригіналу про видання, що є основою для перекладача (місце видання, назва видавництва тощо).

Традиційно відомості на титульній сторінці оформляють­ся посередині аркуша.

Якщо титул починається із ініціалів та прізвища автора, то їх пишуть на ме­жі верхнього поля. Якщо ж на титулі є назва серії або інші відомості, то на межі верх­нього поля пи­шуть їх, а прізвище автора зазначають через п'ять інтервалів від них.

Назва книги пишеться великими буквами на 30-му інтер­валі від верхнього зрізу сторінки. Якщо у заголовку декілька рядків, то кожний рядок пишеться через два інтервали.

Назва видавництва, місце і рік видання пишуться на межі нижнього поля маленькими літерами.

Зразок:

 

 

Бібліотека державного службовця

Державна мова і діловодство

 

С.П. Бібік, І.Л. Михно,

Л.О. Пустовіт, Г.М. Сюта

 

 

УНІВЕРСАЛЬНИЙ

ДОВІДНИК-ПРАКТИКУМ

З ДІЛОВИХ ПАПЕРІВ

 

 

Київ

Видавництво "ДОВІРА"

УНВЦ "Рідна мова"

2002

 

 

 

2.6. Прийоми виділення окремих частин тексту

Іноді в роботі треба звернути увагу на терміни, вжиті у тексті вперше, зробити логічний чи смисловий наголос, виділити правило, теорему, визначення тощо. Наприклад:

Тарифи – система ставок, яка визначає розміри опла­ти за послуги (ціна послуг).

Для виділення у тексті окремих слів або частин існує чо­тири способи:

1. ВЕЛИКИМИ ЛІТЕРАМИ. Цей спосіб слугує для виділення окремих слів.

2. У розрядку оформляються окремі слова й ко­роткі фрази. Коли слово пишеться у розрядку, то після кожної букви в слові робиться проміжок в один знак, а між словами й текстом роблять відступ у 2–3 знаки, щоб слова відділялися. Розділові знаки після слів у розрядку ставляться на відстані одного знака, а наступне слово починається через 2–3 знаки.

3.  Підкреслення – найзручніший спосіб виділення окре­мих слів і фраз. Лі­нію підкреслення починають під першою, а закінчують під останньою буквою слова, яке виділяють, включаючи лапки й дужки; розділовий знак, що стоїть після слова, не підкреслюють. Ціле речення треба підкреслювати суцільною рискою, починаючи від першої букви й закінчую­чи останньою буквою речення.

4. Курсивом виділяються слова, речення, частини тексту. Цим способом переважно користуються, коли текст набира­ють на комп'ютері.

 

Правила оформлення заголовків і підзаголовків:

Заголовок пишеться великими літерами. Він має бути не довшим ніж 40 знаків. Не дозволяється у заголовку перено­сити слова. Якщо заголовок великий, то його ділять (за змістом) на декілька рядків:

 

ТЕРМІНИ ТА ЇХ МІСЦЕ

В ДІЛОВОМУ МОВЛЕННІ

 

У документах заголовок пишеться з малої літери тоді, коли він розташо­ваний після назви виду документа, а з вели­кої літери, якщо Передує їй.

Наприклад:

ПОЛОЖЕННЯ

про Раду з питань мовної політики

при Президентові Укрити

 

Про внесення доповнень до Положення про порядок реалізації, обліку торговельних патентів і контроль за їх використанням.

 

ПОСТАНОВА

 

Текст від заголовка пишеться через 3-4 інтервали.

Розміщується заголовок посередині рядка або на початку рядка біля лівого поля. Крапка після заголовка не ставить­ся. Не слід писати заголовок у кінці сторінки, якщо немає місця для тексту, краще перенести його на наступну сторінку.

Короткі заголовки пишуться з проміжком в один знак між буквами в межах одного слова, наприклад:

 

ЗМІСТ

 

Підзаголовки пишуть малими літерами без підкреслень. Відстань між заголовком і підзаголовком – два інтервали, а від підзаголовка до тексту – три чи чотири. Якщо підзаго­ловок містить декілька рядків, то вони відділяються один від одного одним інтервалом. Залежно від розташування підза­головки пишуться ідентично, приміром:

 

ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА БІБЛІОГРАФІЧНОГО ОПИСУ

Частини, елементи й ділянки опису

 

чи біля лівого поля:

 

ТЕКСТИ З ІЛЮСТРАЦІЯМИ, ТАБЛИЦЯМИ І ФОРМУЛАМИ

Ілюстрації, написи, підписи, текст

 

2.7. Оформлення приміток, додатків і підстав до тексту

Примітки слугують для того, щоб пояснити незрозумілі місця у тексті або такі, які вимагають додаткових пояснень і матеріалів, без яких певне поняття буде неповним, однобоким.

Примітка – додаткова помітка, пояснення до тексту.

Додаток – подання додаткової інформації (документа) після тексту.

Підстава – причина, достатній привід, які виправдову­ють дію, вчинок. На підставі – виходячи з чого-небудь, спираючись на щось.

 

Правила оформлення приміток

 

1. Слово "Примітка" пишеться малими літерами (перша літера — велика) біля лівого поля без абзацу, після слова ставиться крапка або двокрапка.

2. Текст примітки друкується справа, у стовпчик. Наприклад:

 

Примітка. Абзац повинен бути однаковим  і дорівнювати п'яти знакам.

 

3. Якщо приміток декілька, то вони нумеруються арабсь­кими цифрами з крапкою. Між нумерованими абзацами робиться проміжок у два інтервали. Після кожного абзацу ста­виться крапка. Слово "Примітки" пишеться у множині. На­приклад:

 

Примітки: 1. Номенклатури справ установ, які не здають свою докумен­та­цію на державне зберігання, узгоджуються із вищими установами від­повідного рівня.

2. Після затвердження зведеної номенклатури справ керівником установи структурні під­розділи отримують витяги відповідних її розділів для використання у роботі.

 

4. Примітки відмежовуються від тексту 2-4 інтервалами.

5. Якщо текст примітки не вміщується на одній сторінці, то його слід перенести на наступну, відступивши від лівого поля 10 знаків (8 знаків у слові "Примітка" і 2 знаки – двокрапка та відступ).

Правила оформлення додатків та підстав ті самі, що й приміток

 

3. Покликання до тексту та правила їх оформлення.

Правила оформлення бібліографії.

 

3.1. Покликання до тексту та правила їх оформлення.

Покликання – це текст, що розміщується в кінці сторінки й відмежовується від основного тексту горизонтальною рис­кою. Біля слова чи вислову, які вимагають пояснення або коментаря, ставиться знак покликання (цифра з дужкою чи без неї або зірочка), який повторюється на початку самого покликання.

Знак "зірочка" використовується тоді, коли покликань у роботі небагато і розміщуються вони переважно по одній на сторінці.

Якщо використовуються арабські цифри як знак покли­кання, то його нуме­ра­ція може бути сторінковою (в межах однієї сторінки) чи наскрізною (через усю роботу).

Знаки покликань повинні бути однотипними в межах однієї роботи. Цифри й зірочки пишуться біля слова вгорі, без відступу між словом і знаком, проте після покликання відступ обов'язковий. Розділові знаки ставляться після знака покликання.

Правила оформлення тексту покликання:

І. Основний текст відділяється від тексту покликання го­ризонтальною рискою в 15 знаків.

2. Відокремлювальна риска відділяється від основного тексту півтора або двома інтервалами залежно від того, з яким інтервалом написано сам текст.

3. Текст покликання відділяється двома інтервалами від відокремлювальної риски.

4. Текст покликання пишеться через один інтервал з аб­зацу.

5. Якщо на сторінці декілька покликань, то кожне від­діляють двома інтерва­лами.

6. Усі покликання друкуються на тій сторінці, якої вони стосуються. Не бажано розривати покликання та переносити їх на іншу сторінку.

Наприклад:

Можна прекрасно знати мовний етикет, досконало володіти засобами діалектики й еристики, розумно й переконливо говори­ти про суть речей, але водночас не справляти належного вра­ження на співрозмовника чи аудиторію. Це може статися через порушення норм літературного мовлення.

Отже, "без культури мовлення, насамперед дотримання його нормативності, не може бути повновартісним ні етикетне мовлення, ні спілкування загалом".

 

3.2. Правила оформлення бібліографії.

Бібліографія – це список літератури з певного питання. У книзі бібліографія слугує для поглиблення і розширення знань читачів з певної галузі науки або техніки, якій присвя­чено основний зміст книги.

Розрізняють бібліографію:

1) реєстраційну – знайомить читача з назвами усіх книг з конкретного питання;

2) рекомендаційну – містить назви книг, які автор радить прочитати;

3) як список використаної літератури – містить перелік книг, на які поси­лається автор.

Вибір автором певного типу бібліографії залежить від ха­рактеру й призна­чення видання.

 

 

 



Український радянський енциклопедичний словник: В 3-х томах / Редкол.: А.В. Куд­рицький та ін. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1986. – 2-ге вид. – Т.І. – С 538.

Універсальний довідник-практикум з ділових паперів / С.П. Бібік, І.Л. Михно, Л.О. Пустовіт, Г.М. Сюта. — К.: Довіра: УНВЦ "Рідна мова", 1997.

Тут і далі у прикладах прізвища, адреси, телефони та інші відомості подано довільно.