...
Головна » Українська мова(за проф. спрямування) » Культура професійного мовлення

Культура професійного мовлення

Теоретичний матеріал:

Культура професійного мовлення. Що входить у зміст цього поняття? Тут виділяється кілька ознак, яким повинна відповідати гарна мова: логічна послідовність, точність, правильність, ясність, чистота, виразність, різноманітність і багатство мовних засобів, естетичність. Одним із найважливіших показників, що визначають рівень розвитку суспільства, є система освіти і, зокрема, система підготовки фахівців у вищому навчальному закладі. Про справжнього спеціаліста можна говорити тоді, коли він не лише має блискучу кваліфікацію, а й володіє високою мовленнєвою культурою. Це означає, що професійний успіх значною мірою залежить від того, наскільки адекватно фахівець сприймає людей,  як звертається до партнера, чи знаходить прийнятний тон і стиль спілкування, чи вміє чути співрозмовника, чи намагається зрозуміти його, які добирає слова, щоб підтримати або переконати.

Культура мовлення фахівця має відповідати сучасним літературним нормам, характеризуватися лексичним багатством.

Логічна послідовність

Першою умовою логічності мовлення є логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Уміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратись на попередні етапи думання, розвивати наступні, шукати джерела й причини явищ, висувати положення (тези), давати обґрунтування й пояснення фактам, умотивовувати висновки — усе це необхідні умови логічності мовлення, а значить, і високої культури його. Адже без культури думання не може бути культури мовлення. Видатний український письменник Олесь Гончар писав: «Убога стилістика найчастіше є породженням убогої думки». Другою умовою логічності мовлення є знання мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думання й саму думку про нього, якими можна забезпечити смислову зв’язність мовлення, уникаючи, таким чином, суперечливості у викладі матеріалу. Тобто кожен мовець повинен володіти не тільки логікою мислення, а й логікою викладу думки. Логіка викладу думки залежить не тільки від логіки мислення (хоча в основному від цього), а й від ситуації спілкування, від рольових характеристик співбесідників, від призначення й мети спілкування. Вона досягається за допомогою внутрішнього плану відповіді: задум — основ­на думка — її членування — висновки. Потім необхідно сформулювати тези відповіді, тобто основні положення, закономірності, правила, які ще треба буде аргументувати, розкрити або довести: дія відбувається, результат такий, де? за якої умови? чому? коли? як? Слід пам’ятати, що одне судження правильне, друге — хибне, третього не дано. За логічної послідовності слова розміщуються так, що між ними не виникає смислових непорозумінь.

Кожна теза (якщо це не аксіома) потребує доказів, підстав, тобто таких пояснень, які підтверджують, доводять істинність думки. Кожне наступне положення має органічно випливати з попереднього й бути підґрунтям для наступного. Але крім положень з послідовним зв’язком, можливі й положення з паралельними зв’язками. Докази підтверджуються демонструванням дослідів (якщо це можливо), явищ, викладом фактів, кількісних показників, ілюструванням схем, карт, прикладів.

Логічність підкреслюється логічним наголосом основних (ключових або домінантних) слів, інформативних, які стосуються даної теми. Логічний наголос — це виділення за значенням якогось слова чи словосполучення. Логічно наголошувати слово можна високим або низьким тоном, повільним або пришвидшеним темпом, більшою силою голосу, довшою паузою перед важливим словом.

Точність мовлення

Точність мовлення досягається вмінням узгодити знання матеріалу зі знанням мови, тобто вибрати найточнішу для даної ситуації форму відповіді чи розповіді.

Точність — одна з найважливіших ознак культури мови. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складається з двох компонентів:

а)  адекватне мовне вираження дійсності, тобто не суперечливе життю;

б) уживання слів і виразів, узвичаєних для мовців, що володіють нормами даної літературної мови.

Точності можна досягти, дотримуючись двох вимог:

1.  Оформляти й виражати думку треба відповідно до предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам’ятати, що в народі здавна точність пов’язувалася з умінням чітко мислити, знанням предмета мовлення, умінням зіставити слово з особою, предметом, дією, явищем. Слово має виражати найістотніше в них і цим найістотнішим воно представлене у свідомості мовців.

2.  Обов’язковою умовою досягнення точності мови є увага до стилю й жанру текстів, умов, середовища й колориту спілкування, культурно-освітнього рівня мовців, бо в кожному типу мовного спілкування, культурно-освітнього рівня мовців, рівень точності «свій», своя міра мовної правди і неправди, і мовець мусить його відчувати. Наприклад, жартома сказане в дружній бесіді слово може сприйматися адресатом як образа, бо він узяв його з контексту фантазійно-дотепного довірливого спілкування й переніс на рівень офіційно-ділового, де «все правда». Може здатися, що серед наведених нижче виразів тільки останній є точним, а всі інші — евфемізми, тобто замінники з наближеним значенням: Чи Ви не помилились? Може, це зовсім не так? Чи сказане Вами справді є таким? Чи є правдою те, що Ви сказали? Може, це не зовсім так? Може, це Ваша фантазія. Може, Ви помилились? Ви, мабуть, помилились. Мені здається, Ви кажете неправду. Це Ваша вигадка. Це все неправда. Це все обман. Це все лжа. Ви брешете. Насправді, усі вони можуть бути точними у своєму контексті й відповідній життю мовній ситуації.

Точність мови — це відповідність мовного змісту предметно-речовій дійсності, реальним особам, системі понять. Точність залежить від вибору слова чи виразу, а також від уміння мовця зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище, слово й поняття про нього. При цьому треба враховувати, з яким нині значенням вживається конкретне слово, а не вживати його з будь-яким з інших значень, які також йому були властиві чи й нині рідко вживаються.

Поняття «точність» практичної (щоденної) мови не збігається з поняттями точності в науковій, офіційно-діловій і художній мові.

У науковому та офіційно-діловому стилях точність досягається через систему термінів, а в художньому — через систему образних засобів мови.

Точність передбачає граматичну правильність. Без граматичної правильності важко досягти точності.

Правильність

Правильність — це насамперед правильне, не перекручене розуміння понять, термінів, якими передаються ці поняття, доречне їх вживання, зв’язок думок і понять у єдину теорію, ясність викладу. Правильною є відповідь, в основі якої істинні знання (наукові, об’єктивні, достовірні).

Правильність досягається дотриманням літературних норм вимови й написання, словотворення й формотворення, будови словосполучень і речень.

Це:

1.  Правильне фонетичне наголошення слів (слід уникати діалектних та просторічних наголосів): новий, старий, український, читання, завдання тощо.

2.  Дотримання вимовних (орфоепічних) норм української літературної мови:

-відсутність акання — ненаголошене о ніколи не наближається до а: [роса], [вода], [гора], [сосна];

-тверда вимова губних приголосних звуків: кров, любов, сім, голуб, степ; шиплячих: ріж, ніж, робиш, ходиш;

-африкати дж, дз вимовляються як один звук: джерело, дзвін, джем, джаз, бзеркало;

-перед е та и всі приголосні вимовляються твердо: день, тебе, синь, диво, липень;

-перед і всі приголосні пом’якшуються або напівпом’якшуються:  пісня, ніч, дім, місяць, мрія, гірко;

-розрізняються приголосні — гортанний, щілинний г (гордість, гарбуз, голова, газета, грамота, гість) і проривний задньоязиковий ґ (ґедзь, ґуля, аґрус, ґава, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґлей, ґрунт, ґудзик, дзиґа, джиґун, ґніт, ґелґотати, ґиґнути, ґандж);

-дзвінкі приголосні в кінці слова не оглушуються: сніг, дід, сад, доріг, сторож, гриб;

-чергування сполучників і // й (сад і город, вишня й аґрус), прийменників у //в (вовк у кошарі, сіли в електричку).

3.  Дотримання морфологічних норм, зокрема правил відмінкових закінчень іменників, прикметників, числівників, займенників, особових закінчень дієслів. Так, треба вимовляти й писати землею, піснею, кручею, межею, грушею, кашею, а не земльою, пісньою, кручою, межою, грушою, кашою; статей, доповідей, а не статтів, доповідів; братів, але   сестер, а не   сестрів тощо.

4.  Дотримання синтаксичних норм побудови простих і складних речень; синтаксичних зв’язків узгодження й керування (дякую вам, а не вас), порядку слів, місця дієприкметникових і дієприслівникових зворотів. Буду­ючи складнопідрядне речення, слід тримати в полі зору те слово з головного речення, якого стосується підрядне, а не відривати від нього підрядне.

         5. Дотримання граматичної будови речення, фрази, вислову: намагатися подавати повні аргументовані відповіді, не допускати телеграфічного (незв’язного) мовлення, тримати «під контролем» синтаксичну структуру речення, щоб у ньому, якщо воно не односкладне, була граматична пара — підмет і присудок, а всі інші слова мали своє місце в групі підмета й групі присудка; користуватися прямим і зворотним порядком слів, виносити найважливіші слова на початок і на кінець речення, виокремлювати їх інтонацією.

Ясність

     Ясність мови визначається її зрозумілістю і забезпечується точністю та логічністю. Ясною здаватиметься усне мовлення адресату, якщо його мислення встигатиме за мисленням мовця, а ще краще, якщо трохи випереджатиме. Слухач у такій ситуації адекватно «прочитує» те, що чує, здогадується, про що йтиметься далі, і часто каже: «Ясно, я все зрозумів». Ясності усного мовлення сприяють чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений ритм, спокійний і ввічливий тон.

На письмі ясність досягається послідовністю лінійного викладу матеріалу, що відображає логічне розгортання думки, точним називанням, членуванням тексту на абзаци відповідно до тем, підтем і сегментів думки, повтором основних, ключових слів.

Ясність повинна бути обов’язковою ознакою гарної мови в усіх типах спілкування.

Чистота

Чистота мови уявляється нам передусім як відсутність у мові чужих їй елементів, до яких відносимо неосвоєні запозичення, невластиві українській мові форми, що з’являються під впливом інших мов. Нині українська мова зазнає шаленого тиску збоку російської та англійської мов і засмічується їхніми елементами. Учені говорять, що до процесу русифікації української мови додався процес британізації: поширюються англійські слова єксклюзив, маркетинг, менеджер, дилер тощо.

Частина цих елементів освоїться українською мовною практикою і ввійде в лексику української мови як синоніми до наших слів. Гірше буде, якщо при цьому витісняться питомо українські слова, що загрожуватиме самобутності, оригінальності нашої мови.

Засмічують літературну мову не тільки чужі слова, а й свої вульгаризми, лайки, усе те, що ображає гідність людини й не відповідає моральним критеріям українського менталітету.

Чистота мови має простежуватися на всіх рівнях її структури й використання: на рівні орфоепії — літературно-нормативна вимова; на рівні орфографії — грамотне письмо; на рівні лексики — відсутність чужих слів, вульгаризмів, суржику, немотивованих повторів; на рівні синтаксису —правильна, завершена будова речень, нормативні словоформи.

Виразність

Виразність є ознакою культури мови всіх стилів. У наукових текстах вона досягається точністю слів і логічністю викладу, професійною лексикою й фразеологією. Офіційно-діловий стиль використовує для цього адміністративно-управлінську термінологію, сегментування тексту, різні рівні стандартизації, кліше. Публіцистичний стиль увиразнюється суспільно-політичною лексикою, інформаційними штампами та експресивними художніми засобами.

У художній літературі виразність формується художніми засобами й стилістичними фігурами, комбінуванням слів, що мають переносні значення.

Приємне враження справляє мовець, який уміло користується багатозначністю слів, синонімами, фразеологізмами, прикметниковими, дієприкметниковими й дієприслівниковими зворотами, мова якого є образною. Коли основну думку або інформацію до неї вже сформульовано в реченні, є сенс повернутися до нього ще раз і подумати, що можна уточнити, додати, як конкретизувати, за допомогою яких мовних засобів (синонімів, антонімів, тер­мінів, прикладок, епітетів, порівнянь, метафор, відокремлених членів речення, вставних слів і словосполучень тощо).

Різноманітність і багатство

Різноманітність і багатство мови можна вважати однією ознакою, бо різноманітність — це наявність неоднорідних за змістом, значенням, формою, забарвленням одиниць. А багатство мови — це наявність у ній низки різноманітностей. Під цими поняттями розуміють тематичні групи лексики, багату синонімію (лексичну й граматичну), тропіку (метафори, епітети, порівняння, метонімії, синекдохи та ін.), стилістичні фігури (повтори, паралелізми, періоди, градації тощо).

Одноманітне мовлення втомлює слухачів, різноманітне — активізує увагу.

Естетичність

Одним з показників культури мови є естетичність. Вона спирається на всі попередні ознаки: точність, логічність, чистоту, доречність, лаконічність, виразність, різноманітність, образність, які у взаємодії та пропорційності створюють гармонію усного чи писемного тексту. Одноманітний, нечіткий, невиразний, засмічений суржиком, випадковими словами текст ніколи не справить враження гарної, вишуканої мови й не викличе почуття естетичного задоволення.

Естетика щоденної практичної мови досягається оптимальним добором мовних засобів, потрібних для певної комунікативної настанови, гармонійною цілісністю тексту. Почуття естетичного задоволення викликається ввічливим, дотепним розмовним мовленням.

Проте естетичність мови найповніше виявляється в художній літературі, основною функцією якої є естетичний вплив на читача. Тут вона досягається зоровою й слуховою образністю, емоційно-вольовою експресивністю лексики, красивістю мовних засобів.

Важливе значення має поводження мовця, манера розмовляти. Якщо говорите тихо, мляво, невиразно — складається враження, що знання у вас слабкі, поверхові, неповні; надмірно голосно — значить, ви не вдумливий, не розважливий. Стежте за розміреним темпом мовлення, виразною дикцією, керуйте своєю мімікою, жестами. Не піддавайтеся переляку, поквапливості, бо це може стати причиною помилок.

Мовлення має відповідати не тільки темі, змісту інформації, а й задуму мовця, ситуації та умовам спілкування. Усне й писемне мовлення, тобто жива мова і текст, завжди мають нести в собі ознаки певного підстилю, жанру, мовлення. Це сприяє ефективності мовного спілкування, сприймання й порозуміння.

Щоб досягти виразності й багатства індивідуальної мови, необхідно про це дбати, а саме:

— постійно збагачувати свій інтелект, удосконалювати мислення, не лінуватися думати; немає думки — немає мови;

вважати одноманітність мовлення неестетичною, а бідність словника — ознакою поганого тону, тобто неестетичним ставленням до співрозмовників, байдужістю;

постійно збагачуватися новими мовними засобами зі сфери свого професійного мовлення і близьких фахів;

виробити увагу до чужого гарного мовлення, намагатися аналізувати, чим воно гарне: багатством словника, інтонацій, особливостями тембру, різноманітністю синтаксичних структур, умінням будувати фрази й текст, індивідуальною образністю, порівняннями, епітетами, метафорами тощо;

читати українську класичну й сучасну літературу та публіцистику, пресу, щоб мати «на слуху» рівень розвитку сучасної української літературної мови;

постійно бути уважним до своєї мови й мови найближчих осіб, колег, не розслаблятися, дбати про автоматизм гарного мовлення;

бути уважним до життя, до розмаїття його форм, барв, явищ, процесів як у природі, так і в суспільстві;

сприймати мову як свою людинолюбну сутність, як картину світу, як порадника й помічника в суспільному житті;

своє мовне вдосконалення розуміти як благородний мовний вчинок і поширювати це розуміння серед колег, близьких людей.

Етикет мовленнєвого спілкування

Етикет (франц. Etiquette — прикріплений, встановлений) — зовнішня, видима складова етики, яка формувалася протягом століть і тисячоліть у людському суспільстві, невід’ємна частина духовного світу людини. Термін «етика» (лат. ethica — звичай) у науковий обіг запровадив Арістотель (приблизно 384 — 322 до н. е.). Цей термін має два значення:

— розділ філософії, об’єктом якого є мораль (проблеми сенсу життя, призначення людини тощо);

— норми, правила, які підтримуються суспільною думкою й визначають, як повинна діяти людина в умовах вибору між добром і злом, егоїзмом і альтруїзмом, у ситуаціях самовираження особистості, у мотивації вчинків, у розумінні принципів і норм поведінки, зокрема мовленнєвої поведінки.

Мовленнєва етика передбачає дотримання умов успішного спілкування: доброзичливого ставлення до адресата, демонстрації зацікавленості в розмові, емпатії (тобто налаштованості на внутрішній світ співбесідника), щирості у формулюванні своїх думок, увазі тощо, сигналами чого є репліки різних типів, а також міміка, усмішка, погляд, жести, постави тіла та ін.

Мовленнєва етика правила мовленнєвої поведінки, що ґрунтуються на нормах моралі, національно-культурних традиціях, психології учасників спілкування.

По               Порушення норм мовленнєвої етики суттєво ускладнює процес спілкування.

Етичні мовленнєві норми втілюються в спеціальних етикетних мовленнєвих формулах і виражаються сукупністю різнорівневих засобів — від окремих слів до висловлювань і навіть текстів. Ідеться про мовленнєвий етикет.

Мовленнєвий етикет — система усталених форм спілкування, прийнятих відповідно до соціальних ролей комунікантів і моральних норм поведінки людей у суспільстві.

Мовленнєвий етикет відзначається стійкістю й консервативністю, і в цьому він стає подібним до офіційно-ділового стилю, який теж в ідеалі має лишатися сталим і непорушним. Мовленнєвий етикет запрограмований на найрізноманітніші типові ситуації, у яких використовуються типові мовні структури, кліше, закріплені національними культурними традиціями. Щоразу, у певних ситуаціях, ми повторюємо стереотипи поведінки, у тому числі мовної, які поза нашою свідомістю, автоматично використовуються в разі потреби.

Використання правил мовленнєвого етикету великою мірою залежить від конкретної ситуації спілкування: місце й обставини розмови, цільова настанова (повідомити, вплинути, вразити , здивувати, шокувати тощо). Але найбільшого значення набувають міжособистісні стосунки. У залежності від цього фактору може йтися про 5 тональностей спілкування:

  • висока,
  • нейтральна,
  • звичайна,
  • фамільярна,
  • вульгарна.

Висока тональність відповідає спілкуванню у сфері суто формальних суспільних структур (урочисті заходи, дипломатичні прийоми тощо).

Нейтральна – функціонує у сфері офіційних установ.

Звичайна тональність характерна для спілкування на побутовому рівні.

Фамільярна – забезпечує спілкування в колі сім'ї, у дружньому товаристві, емоційна.

Вульгарна – спостерігається в соціально неконтрольованих ситуаціях, занадто емоційна.

 При звертанні до незнайомих людей використовуються нейтральні структури етикету, до близьких, навпаки, емоційні, фамільярні, дуже рідко — нейтральні.

У залежності від типових ситуацій спілкування мовленнєвий етикет можна поділити на групи, різновиди:

  1. Одиниці вітання, привітання: доброго ранку; вітаю вас; добридень; здоров був.
  2. Одиниці звертання та привертання уваги: будьте добрі; скажіть, будь ласка; будьте ласкаві; чоловіче добрий; вельможний пане; вельмишановний добродію тощо.
  3. Одиниці представлення при знайомстві:
  • у ділових стосунках використовують такі компоненти: посада; професія; звання; ім’я по батькові; адже це важливо для здійснення функціональних обов’язків;
  • ділові стосунки дещо «пом’якшують» вимоги етикету навіть у таких випадках, коли відбувається знайомство між чоловіком і жінкою. Звичайно, жінка не може нав’язувати своє знайомство сама. Але ці вимоги відступають, якщо йдеться про суто ділову зустріч.

При знайомстві використовують кліше: дозвольте відрекомендуватися, представити, знайомтеся тощо.

  1. Запрошення: проходьте; ласкаво просимо; зайдіть та ін.
  2. Побажання, поздоровлення: дай Боже; хай щастить; на добраніч; хай Бог милує тощо.
  3. Згода і незгода: так, я не заперечую; ви маєте рацію, авжеж.
  4. Заперечення, відмова: шкодую, але ми мусимо; ні, це не так; я не згодний; не можу; не хочу тощо.
  5. Прохання: дозвольте; просимо; якщо вам не важко; будь ласка, не відмовте, благаю та інші.
  6. Подяка: спасибі; дякую; дуже вдячний; вік не забуду.
  7.  Вибачення: пробачте; перепрошую; даруйте; вибачте.
  8.  Комплімент: може стосуватися зовнішності, схвалення вчинків, виконаної роботи.

У ділових стосунках належить дуже обережно ставитися до мовних засобів, що використовують при спілкуванні. Заважають дотримуватися норм етикету, а значить і ефективно досягати мети ділових контактів:

  • вплив моди;
  • недоцільні структури мовного етикету, надлишкові або недоречні конкретній ситуації;
  • небажання дотримуватися або незнання правил етикету;
  • неврахування соціального досвіду співрозмовника;
  • невміле використання мовноетичних шаблонів, надлишковість яких може створювати враження нещирості в стосунках тощо.

Охоплює також паралінгвальні засоби — жести, міміку  й особливо інтонацію.

Мовленнєві етикетні форми, як правило, не вносять у комунікативний акт нової логічної інформації; вони є засобами вираження контактновстановлювальної (фактичної) інформації. Вона може засвідчувати соціальний стан мовця (Добрий день, шановні колеги; Привіт, друже), ставлення до адресата (Вибачте, будь ласка), традиції певного етносу (Батько і мати просили, і я вас прошу прийти на наше весілля) тощо.

Етикет у поведінці людей і в мовленні історично змінний. Наприклад, деякі форми ввічливості, які були звичними не лише двісті, а й двадцять років тому, тепер вийшли з ужитку (наприклад, офіційне звертання товариші). За етикетними формулами часто можна визначити вік мовця, його професію. Особливі етикетні форми прийняті в середовищі військовиків, у школі між учителями й учнями. Мовленнєвий етикет, звичний у молодіжному середовищі, не використовується старшими людьми.

Головний етичний принцип мовленнєвого спілкування — дотримання паритетності (рівності) — знаходить своє втілення протягом усієї комунікації, починаючи з привітання й закінчуючи прощанням. Етичні мовленнєві норми втілюються в спеціальних етикетних мовленнєвих формулах і виражаються сукупністю різнорівневих засобів — від окремих слів до висловлювань і навіть текстів. Ідеться про мовленнєвий етикет.

Привітання. Звертання. Привітання і звертання задають тон розмові загалом. Залежно від соціальної ролі співбесідників, їх близькості вибирається ти-спілкування або ви-спілкування й відповідно вітання здратуй чи здрастуйте, добрий день (вечір, ранок), привіт, здоров, салют, честь, будь тощо. Важливу роль відіграє при цьому також ситуація спілкування.

Звертання виконує функцію встановлення контакту, часто стає засобом інтимізації. У фатичному спілкуванні (спілкуванні, скерованому не стільки на обмін інформацією, скільки на підтримання добрих стосунків), мовленні близьких людей, у розмовах із дітьми звертання часто супроводжуються або замінюються перифразами, епітетами з пестливими суфіксами (Андрійку, любий, голубонько, ластівко тощо).

Етикетні формули. У кожній мові закріплені способи вираження найбільш частотних і соціально значущих комунікативних намірів. Наприклад, у випадку вибачення прийнято вживати пряму, буквальну форму: вибач (вибачте). У разі прохання, як правило, свої «інтереси» формулюють непрямо, залишаючи за адресатом право вибору: Чи не зміг би ти позичити мені гроші? Чи не могли б Ви сказати, де знаходиться університет?

Існують етикетні формули поздоровлень: відразу після звертання зазначається причина, потім засвідчується щирість почутів; у писемній формі обов’язково ставиться підпис. Значною мірою етикетизовані тости, запрошення, привітання, прощання тощо.

Етикетні формули, фрази — важлива складова комунікативної компетенції; знання їх — показник високого рівня володіння мовою.

Евфемізація мовлення. Підтримання культурної атмосфери спілкування, бажання не засмутити, не образити співрозмовника, не викликати в нього дискомфортного стану тощо зобов’язує мовця добирати евфемізми, а також надавати перевагу евфемістичному способу висловлювання.

Евфемізми (rpeu. Euphemismos, від еи добре і phemi говорю) емоційно нейтральні слова або вирази, які вживають замість синонімічних їм слів або виразів, що видаються мовцеві непристойними, грубими або нетактовними.

Історично в системі розвинутих мов сформувалися способи перифрастичної номінації (тобто з уживанням інших слів) усього, що порушує культурні стереотипи спілкування. Це перифрази, які стосуються смерті, сфери статевих стосунків, фізіологічних потреб тощо, наприклад: він покинув нас, пішов із життя; телепрограма «Відверто про це» (тобто про інтимні стосунки).

«Пом’якшеними» прийомами ведення розмови є також непряме інформування, натяки. У традиціях українського мовного етикету забороняється про присутніх говорити в третій особі (він, вона, вони). Перебивання. Ввічлива поведінка в мовленнєвому спілкуванні передбачає вислуховування реплік співбе­сідника до кінця, не перебиваючи його. Перебивання співбесідника — сигнал некооперативної стратегії спіл­кування, втрати зацікавленості темою розмови.

Водночас у разі емоційних діалогів і полілогів, розповідей та історій-згадок перебивання партнерів — звичне явище, яке засвідчує солідарність із мовцем, згоду з ним тощо. Це не оцінюється як комунікативна некоректність. Тобто перебивання співбесідника є коректним або некоректним залежно від ситуації.

Ви-спілкування і ти-спілкування. Це важливі ознаки комунікативної компетенції людини, володіння нею мовленнєвим етикетом. Вони притаманні щоденній неофіційній комунікації. Неглибоке знайомство в одних випадках і неблизькі довготривалі стосунки — в інших вимагають уживання ввічливого «ви». Крім того, ви-звертання свідчать про повагу учасників спілкування. У середовищі неосвічених і малокультурних людей ти-спілкування є більш прийнятною формою соціальної взаємодії.

Іноді вважають, що ти-спілкування — це вияв душевної та духовної близькості й перехід на ти-спілкування є спробою інтимізації стосунків. Однак у випадках ти-спілкування з чужими людьми часто втрачається відчуття унікальності особистості й неповторності міжособистісних зв’язків.

Паритетні стосунки в спілкуванні передбачають можливість вибору ти-спілкування або ви-спілкування залежно від нюансів соціальних ролей і психологічної дистанції між партнерами.

Прощання. Важливою складовою мовленнєвого етикету є уміння вчасного, коректного й комунікативно вдалого завершення спілкування. У розвинутих мовах є віками відпрацьовані етикетні засоби завершення кооперативного спілкування, тобто відповідні формули мовленнєвого етикету. Використання цих виразів регламентується соціальними ролями учасників спілкування, мірою їх близькості. Діапазон прийнятих у певній культурно-мовній спільноті усталених етикетних форм прощання широкий і варіюється ситуацією спілкування: від нейтрального ввічливого до побачення до інтимного цілую, від офіційного прощавайте до дружнього па, від холоднуватого будьте здорові до жартівливого моє тобі з хвостиком.

Зміст і стиль розмови, або що і як говорити

Кожна людина характеризується своїм індивідуальним стилем мови. Серед чинників, що його формують, можна назвати психічні і фізіологічні особливості кожної людини, але, крім них, існують чинники, які певною мірою контролюються кожною особою:

  • обсяг словникового запасу;
  • довжина речень (виражається через загальну кількість складів у реченні, оптимальна – 7(±2) слів, 15 – 20 складів);
  • пропорційність емоційно-забарвлених та нейтральних одиниць;
  • ступінь використання несловесних засобів спілкування;
  • наявність і доцільність «пустих місць» (слова й сполучення, що не несуть змістового навантаження).

Індивідуальний мовний стиль – показник соціального стану, характеру, світогляду, професійної діяльності, культурного й освітнього рівня мовця.

Однак трапляється так, що перебіг розмови стає непередбаченим, хоча є всі наявні можливості для її планового розвитку.

Необхідно враховувати й психофізіологічні особливості спілкування.

До них треба віднести такі чинники:

  1. Урахування ситуації спілкування. Часто сама ситуація визначає зміст, напрям, успіх, неуспіх бесіди.Чинники, що її складають: хто – кому – про що – де – коли – чому – для чого. Час і місце, мета й теми розмови, причина й співрозмовник – усе це слід враховувати.
  2. Психологічна потреба людини в спілкуванні.
  3. Тема бесіди, що повинна бути цікавою для всіх співрозмовників.
  4. Розмова має бути діалогом, що поєднує говоріння й слухання. Мовець повинен уміло переходити від одного до іншого виду діяльності. Асиметрична бесіда, у якій кількість реплік непропорційна, демонструє, що «своє» співрозмовникам ближче, ніж «чуже».
  5. Необхідно врахувати, що, за твердженнями психологів, репліка повинна тривати 45 – 90 секунд, а оптимальна довжина фрази – 7(±2) слів. Так можна максимально зосередити увагу співрозмовників, адже їх можливості в сприйманні інформації та концентрації уваги обмежені.

Лінгвісти навіть сформулювали основні постулати нормального спілкування. Серед них:

  • інформативність;
  • неповнота опису;
  • детермінізм;
  • тотожність;
  • загальна пам’ять;
  • прогнозування майбутнього, наслідки (хоча б у деталях);
  • істинність (не перебільшувати, не порушувати зв’язків із реаліями світу);
  • семантичний зв’язок (наявність загальної для співрозмовників теми);
  • використання оптимальних мовних одиниць і всіх нюансів слова.

Проте і лінгвісти, і психологи застерігають, що в спілкуванні людина – свідомо чи не свідомо – захищає себе від надлишкової інформації. Унаслідок цього відфільтровується не менше 40% із того, що було «почуто» під час спілкування. Отже, як у грі в зіпсований телефон, через дві — три й більше інстанції від початкового обсягу інформації залишиться лише трохи більше її десятої частини.

Усе це ще раз змушує нас дбайливо ставитися до бесіди, ділового спілкування, старанно й ретельно готуватися до них. Щоб наблизити успіх, слід знати:

  • повідомлення має бути коротким, простим, зрозумілим;
  • уникати, по можливості, іноземних слів, термінів, понять, які переобтяжують мову;
  • одразу намагатися приступити до суті питання;
  • ілюструвати розповідь прикладами, наочністю, несловесним засобами, намагаючись вплинути на кілька органів чуттів: слух, зір, нюх тощо;
  • уникати екстравагантності в мові, бо вона відволікає увагу слухача від змісту, привертаючи її до форми висловлювань.

Висновок

Ділове спілкування має використовувати весь арсенал наявних засобів впливу комунікантів один на одного під час міжособистісних стосунків. Проте основу в цих стосунках складатимуть словесні засоби, роботу над удосконаленням яких людина повинни вести все життя, збагачуючи власні можливості в цій справі. Особливо важливим це видається для медичних працівників, для яких спілкування з людьми становить одну з основних форм роботи.