...
Головна » Загальний догляд за хворими » Догляд за тяжкохворими і агонуючими

Догляд за тяжкохворими і агонуючими
Основні ознаки тяжкохворих і особливості догляду за ними. Екстремальні стани організму. Основні ознаки агонії. До­гляд за агонуючими хворими. Перша медична допомога при ек­стремальних станах організму — утопленні, тепловому і соняч­ному ударах. Реанімаційні заходи: непрямий масаж серця і штучне дихання методом із роту в рот. Ознаки клінічної і біо­логічної смерті. Правила поводження з трупом.
До тяжкохворих відносяться категорії пацієнтів, котрі хво­ріють на недуги з ускладненим перебігом, які не піддаються ефективному лікуванню або мають несприятливий прогноз. Стан таких хворих часто проявляється глибокими порушеннями найважливіших функцій організму — нервової діяльності, ди­хання, кровообігу, травлення, виділення.
Найчастіше тяжкохворі знаходяться на постільному режимі, однак у деяких випадках, попри тяжкий характер захворювань (злоякісні новоутворення, променева хвороба, хвороби крові, СНІД, деякі органічні недуги нервової системи), в дебютному періоді їх розвитку вони спроможні перебувати на звичайному режимі.
Важкий стан хворого можуть викликати різні захворювання, навіть які не відносяться до тяжких, але коли їх перебіг харак­теризується стійкістю до лікувальних заходів, або розвитком різноманітних ускладнень. У тяжких хворих поступово висна­жуються захисні сили організму в боротьбі з хворобою, пригні­чується функціональна активність органів і систем, що часто призводить до численних загострень недуги і навіть до смерті.
Однак перебіг і наслідки навіть досить складного захворю­вання у значній мірі визначаються якістю догляду за хворими, своєчасним і добросовісним виконанням їм призначень лікаря. Стан тяжкохворих може змінюватися у будь-який момент, то­му вони вимагають постійної уваги і повинні бути під система­тичним медичним наглядом протягом всього періоду тяжкого стану.
З метою забезпечення догляду за тяжкохворими організо­вують індивідуальний пост. Медичний персонал індивідуального поста повинен регулярно стежити за зовнішнім видом пацієнта, його диханням, пульсом, артеріальним, тиском, сечовиділенням, відправленнями кишечника. Про всі виявлені порушення медич­на сестра повинна негайно повідомити лікаря.
Особливо ретельного догляду вимагають тяжкохворі, які тривало знаходяться на постільному режимі. У таких хворих довгочасне перебування у постелі може призвести до порушень функцій серцево-судинної системи, органів дихання і травлен­ня, викликати зміни психіки, виникнення пролежнів. Для попередження цих хворобливих станів слід скрупульозно дотриму­ватись заходів загального догляду: періодична зміна положен­ня хворого в постелі, своєчасна переміна натільної і постіль­ної білизни, дотримання особистої гігієни, санітарно-гігієнічно­го і лікувально-охоронного режиму в палаті. Годувати тяжко­хворих потрібно 5—6 разів на день, їжу давати невеликими пор­ціями, в межах визначеного лікарем дієтичного раціону.
Тяжкохворим їжу необхідно подавати із поїльника. При не­притомному стані застосовують парентеральне або ректальне (за допомогою клізми) введення харчових продуктів.
У зв'язку з частими порушеннями фізіологічних відправлень тяжкохворі потребують допомоги при сечовиділенні і дефекації. При виникненні мимовільних сечовиділень або нетриманні калу хворим надається допомога у користуванні гумовим підклад­ним судном, сечоприймачем або калоприймачем.
Систематичного догляду вимагають хворі, які знаходяться в збудженому стані. Вони нерідко проявляють надмірну фізичну і психічну активність, збудливість, намагаються втекти із пала­ти, часто створюють конфліктні ситуації і навіть демонструють наміри до суіцидальних дій.
В таких ситуаціях медичний персонал повинен заспокоїти хворого, переконати його у необхідності залишатись у постелі. При виникненні судом, для того, щоб хворий не випав із ліжка, впродовж його вільного краю приладнують сітку або дошку. Біля таких хворих організовують індивідуальний черговий пост з наявного медперсоналу. Хворих у стані фізичного і психічного збудження необхідно ізолювати від інших пацієнтів. З цією ме­тою доцільніше розміщувати їх у окремій палаті.
Догляд за хворими у стані коми.

Особливої уваги вимагає догляд за хворими, у яких різко пригнічена або втрачена сві­домість, зокрема, які знаходяться у коматозному стані. Кома— особливий патологічний стан організму, який супроводиться пригніченою або повністю втраченою свідомістю. У хворих з ко­матозним станом наступає сповільнення активності різноманіт­них фізіологічних функцій — серцевої діяльності, сечовиділення, дефекації, секреції травних соків. У таких хворих порушується дихання (стає глибоким і шумним), можуть з'явитися судоми, фізичне і психічне збудження. Коматозний стан організму може бути спричинений різноманітними патологічними факторами — травми, запальні процеси і пухлини головного мозку, психічні захворювання, ниркова недостатність, цукровий діабет, отруєн­ня наркотичними засобами, алкоголем, барбітуратами, транкві­лізаторами.
Несвоєчасне надання хворому в коматозному стані необхід­ної медичної допомоги може призвести до тяжких ускладнень недуги і навіть до смерті. Виняткове значення має також систе­матичний медичний догляд, здійснення якого в повному обсязі спроможне забезпечити загальний успіх лікування.
Найчастіші ускладнення коми — набряк мозку, порушення терморегуляції, розлади дихання, кровообігу, водно-сольового обміну. Тривале перебування хворих у малорухливому стані може викликати появу пролежнів у ділянці поперека, сідниць, лопаток, п'ят, литок. Часто у них не стулюються віки, внаслідок чого висихає рогова оболонка очей. При судомах можуть ви­никнути травматичні ушкодження язика, м'яких тканин і навіть переломи кісток.
Хворі у коматозному стані потребують постійного нагляду. Необхідно враховувати, що кома найчастіше з'являється у тяж­ких хворих, які тривало знаходяться на постільному режимі, внаслідок ускладнень їх основного захворювання. Слід пам'ята­ти, що поява у них найменших ознак порушення, насамперед, свідомості — грізний симптом, який може свідчити про розви­ток коматозного стану. Тому про кожний факт таких порушень медичний персонал, який виконує функції догляду, повинен сповіщати лікаря.
Хворих у коматозному стані доцільно розміщувати на функ­ціональних ліжках у відділеннях реанімації або інтенсивної те­рапії. З метою запобігання нудоти і блювання їх транспортують, не піднімаючи головний кінець ліжка. Слід регулярно стежити за шириною зіниць та їх реакцією на світло, систематично пере­віряти наявність рогівкового рефлексу. Про останній свідчитиме захисна реакція ока у відповідь на легке приторкування ватної пушинки до склери.
Необхідно постійно стежити за частотою і глибиною дихан­ня, частотою, наповненням і ритмом пульсу, рівнем артеріаль­ного тиску. Поява глибокого шумного дихання (дихання Куссмауля), зниження його глибини і частоти, різке зниження арте­ріального тиску, поява неритмічного пульсу і зменшення його наповнення можуть свідчити про розвиток коматозного стану, особливо коли такі ускладнення супроводжуються втратою сві­домості. Важливе значення має облік діурезу, а також реалі­зація хворому визначеного лікарем водного режиму. Слід вра­ховувати, що і перенавантаження хворого рідиною, і недостат­нє її введення в організм однаково небезпечні, насамперед, для функціонального стану серцево-судинної і сечовидільної систем.
Особливої складності набуває організація у коматозних хво­рих харчування. За повної втрати свідомості хворого годують че­рез зонд, який вводять у шлунок через нижній носовий прохід. Зондове харчування має на меті забезпечити введення в орга­нізм продуктів із загальною енергетичною ємкістю 2000—2500 ккал і рідини в кількості 1—1,5 л. Через зонд можуть бути введені 5% розчин глюкози, препарат емульгованого жиру інтраліпід, амінозол, гідролізат казеїну, розчини вітамінів, насамперед, групи    В і С, електролітів — калію,    натрію,    кальцію, магнію.
Загальний медичний догляд за коматозними хворими пови­нен бути тісно поєднаний із спеціальним, який вимагає чіткого і своєчасного виконання медичним персоналом маніпуляцій і процедур, визначених лікарем.
Особливої уваги вимагають заходи з профілактики і ліку­вання трофічних уражень шкіри — пролежнів, які часто з'явля­ються у положистих ділянках тулуба (поперек, сідниці, потили­ця, лопатки, литки) внаслідок порушення в них місцевого кро­вообігу (мікроциркуляції) за умови малорухливого стану орга­нізму. З метою профілактики пролежнів хворому необхідно че­рез кожні дві-три години міняти положення у постелі, протира­ти шкіру спини, сідниць, потилиці, лопаток, п'ят камфорним спиртом, одеколоном, розведеним водою етиловим спиртом. Для поліпшення венозного кровообігу доцільно систематично прово­дити масаж шкіри цих ділянок і опромінювати їх суберитемними дозами кварцу.
За вимушеного горизонтального положення під тазові ділян­ки хворого підкладають заповнений повітрям гумовий круг, або використовують гумовий гофрований матрац. З цією метою можна використовувати також спеціальні гумові кільця, які підкладають під сідниці.
На коматозного хворого не слід надівати натільну білизну (сорочку, кальсони, тощо), яка може здавлювати шкіру в окре­мих ділянках, а також ускладнювати здійснення заходів за­гального і спеціального догляду, зокрема, проведення ін'єкцій­них маніпуляцій і процедур. Натомість, постільну білизну слід міняти своєчасно при появі перших ознак її забруднення блю­вотними масами, їжею, кров'ю, сечею, калом, ін'єкційними роз­чинами, напоями. Необхідно не допускати перебування хворого на вологому, забрудненому або зім'ятому простирадлі. Його пе­ремінюють у такий спосіб: хворого обережно перевертають на бік і переміщують на край ліжка, до якого він був повернений обличчям. Потім видаляють гумовий круг. Забруднені прости­радло і клейонку згортують подовжньо і підкладають валком під хворого. На звільненому місці і розстелюють чисту суху клейонку, поверх якої розміщують свіже і тепле (щойно випра­суване) простирадло, згорнувши його також подовжньо, але в протилежному напрямі. Краї чистого простирадла підкладають під матрац, хворого перевертають і розміщують боком на сві­жому простирадлі. Використану білизну видаляють, а перемін­ну розправляють по ліжку. Хворого повертають горілиць, під його сідниці підкладають гумовий круг, а простирадло розправ­ляють по ліжку, натягуючи його за протилежні краї.
У коматозних хворих часто охолоджується тіло, тому у них виникає потреба у застосуванні грілок. Використання водних грілок для зігрівання тіла має певні перестороги. Слід заува­жити, що при їх використанні внаслідок трофічних порушень шкіри її опік може статися навіть при температурі 40—45 °С, тому застосування таких грілок вимагає постійного контролю за станом шкіри. Суттєві переваги має використання електричних грілок з регулятором температури нагріву.
Стулені очі хворого слід прикривати віками або закривати марлею, змоченою 1% водним розчином борної кислоти. З ме­тою запобігання висихання очей доцільно закапувати їх однією-двома краплями риб'ячого жиру. Коси, особливо у жінок, слід регулярно розчісувати індивідуальним гребінцем. Надто довгі коси сплітають у косу і закривають косинкою або шматком марлі.
У стані фізичного збудження хворих фіксують до ліжка. Для цього використовують рушники або широкі ватно-марлеві про­кладки, поверху яких накладють спеціальні фіксувальні манже­ти, якими закріплюють кінцівки. Для фіксації тулуба викори­стовують лямки, які просовують через пахви і закріплюють на передній частині грудної клітки так, щоб не надто її здавлю­вати. У спокійному стані кінцівки коматозного хворого слід розміщувати у фізіологічному положенні — злегка зігнутими у колінних та ліктьових суглобах.

Взаємини медичного персоналу з хворими і їх родичами.

Виняткове значення у лікуванні тяжкохворих і в медичному до­гляді за ними має створення духовної атмосфери оздоровчого процесу, спрямованої на активізацію захисних сил організму у боротьбі з недугою. З-поміж численних аспектів цієї проблеми виключно важливу роль відіграють стосунки медичного персо­налу з хворими і їх родичами.
У спілкуванні з хворим конче важливо вкарбувати у його свідомість переконання в тому, що загальний успіх лікування залежить не лише від медикаментозних засобів, але й в знач­ній мірі від морально-психічного відношення пацієнта до ліку­вального процесу. Він повинен знати, що надія, віра в одужан­ня є могутнім лікувальним фактором, який здатний посилюва­ти, потенціювати вплив на організм інших лікарських засобів. Натомість, невіра, песимізм не лише пригнічуватимуть його на­стрій, але й негативно впливатимуть на перебіг недуги.
Ні за яких обставин хворий не повинен помітити в очах і по­ступках медичного персоналу щонайменших ознак тривоги чи розпачу. Екстремальні ситуації або прояви хвороби —- кровоте­ча, блювання, судоми, задуха, навіть зупинка серця не повинні викликати у медичних працівників розгубленості і переляку. Вираз обличчя лікаря або медичної сестри у кожній, навіть у досить критичній ситуації, повинен лишатися спокійним, а їх професійні дії швидкими, чіткими і впевненими.
Не слід навіювати хворому думок про несприятливу динаміку його захворювання. Навіть у випадках тяжкої недуги про її прогноз необхідно говорити з ним в благонадійному, оптимі­стичному тоні. Важливо враховувати,
що деякі хворі на тяжкі недуги здогадуються або повністю освідомлені про істинну суть свого захворювання. У таких пацієнтів надмірний оптимізм мед­персоналу здатний викликати лише невіру і роздратування. То­му в цих випадках слід об'єктивно роз'яснити хворому склад­ність його недуги, сказати про можливі ускладнення, але що­разу закінчити бесіду в обережно оптимістичному тоні: «Ваша хвороба важка, тому потрібно набиратися сил і терпіння, аби витримати пік її перебігу; далі ваші справи підуть на ліпше». Або: «Вам прийдеться у нас тривало полежати, для боротьби з вашою хворобою прийдеться застосувати чимало сучасних лі­ків, необхідно налаштувати свою волю і витримку на велику кількість уколів, аналізів, інструментальних досліджень, але все це треба перетерпіти, і ваш стан неодмінно буде поступово по­ліпшуватися. Наш досвід лікування таких захворювань, як ва­ше, переконує в цьому».
За умови, коли хворий не знає свого діагнозу, така інфор­мація не повинна надходити до нього від медичного персоналу, який здійснює заходи догляду. Про все, що може сказати хво­рому медична сестра або молодший медичний персонал, необ­хідно заздалегідь погоджувати з лікарем. Відомі випадки, коли хворі дізнавались від медичної сестри про дійсну тяжкість сво­го захворювання і в пориві відчаю закінчували життя самогуб­ством. В процесі обстеження хворого, особливо з чутливим, емо­ційним складом характеру, не варто в його присутності викори­стовувати незрозумілі або напівзрозумілі для нього терміни (трансторакальний, інтрамуральний, парацентез, некроз, мета­стаз, онкопроцес), або деякі емоційно пригнічуючі психіку па­цієнта епітети (розповсюджений, дифузний, тяжкий, кров'яни­стий, прогресуючий, незаживаючий, деструктивний   тощо).
Здебільшого хворі на тяжкі недуги намагаються «спіймати» кожне слово, сказане медичним персоналом, і на свій розсуд його тлумачити. З винятковою увагою прислухаються хворі до інформації чергової медичної сестри про їх стан палатному лі­карю. Все, про що говориться медичним персоналом у присут­ності хворого, повинне бути витримане в оптимістичному тоні. Інформація, яка може зашкодити хворому, повинна бути пере­дана лікарю за відсутності пацієнта.
У деяких випадках хворий може проявити надмірну роздра­тованість і невдоволення результатами лікування або догляду. В цій ситуації медичний персонал повинен виявити максимум поблажливості і поступливості, зважаючи на те, що така реакція хворого здебільшого зумовлена не рисами його характеру, а пси­хічним станом внаслідок тяжкого захворювання.
Слід проявити максимум такту і уваги до хворого, аби надати йому
можливість відчути, що все робиться і буде зробле­не в повному об'ємі для його видужання. Важливу роль у пси­хічному стані хворого і перебігу його захворювання відіграє за­гальна атмосфера взаємовідносин, яка панує у відділенні. Коли пацієнт спостерігає спокійну, впевнену роботу медичних пра­цівників, він проникається довір'ям до фахівців, яким він до­вірив своє здоров'я. За цих умов у хворого формується сприят­ливий психологічний контакт з персоналом відділення, що істот­но сприяє підвищенню ефективності лікувального процесу.
Натомість, при виконанні лікарських призначень середній медичний персонал повинен проявити наполегливість і принци­повість, знайти відповідні слова і психологічні прийоми, аби переконати хворого в необхідності проведення певної маніпуля­ції чи процедури. В цих випадках недоречні ані фамільярність і кокетство, ані нарочиті зверхність і офіційність.
Неабияку роль у загальному догляді за хворими, які знахо­дяться у тяжкому стані, зокрема, у комі, відіграє суворе дотри­мання лікувально-охоронного режиму. Недопустимі голосні ви­крики або команди в коридорі (навіть коли ситуація вимагає термінових дій), суперечки між персоналом, метушня при ви­конанні процедур. Кожні негаразди у обслуговуванні хворого і виконанні інших професійних завдань повинні вирішуватися у тиші і злагоді. Слід завжди виходити з того, що підвищення голосу не сприяє прискоренню професійних дій, а лише нега­тивно впливає на виробничий процес і ефективність лікування хворих.
Нерідко тяжкохворі неохайні, у них часто забруднюється на­тільна і постільна білизна. Медичний персонал не повинен ви­словлювати хворому свого невдоволення, тим паче, в бруталь­ній формі, а навпаки, слід заспокоїти хворого, дати йому зро­зуміти, що все це, бодай, неприємна, але звичайна річ за умов тяжкого стану. Необхідно обмежити його хвилювання, напри­клад, таким поблажливим висловом: «Не хвилюйтесь, зараз пе­ремінимо вам білизну і все буде в порядку».
Стаціонарні хворі, особливо із складним і тривалим пере­бігом захворювання, гостро відчувають відірваність від сім'ї, близьких товаришів та друзів, переживають відлучення від до­машньої атмосфери і виробничого оточення. Від медичного пер­соналу вимагаються виключний такт і розуміння стану хворого, аби зменшити негативні психологічні наслідки відчуття ним своєї самітності. З цією метою важливо створити доброзичли­ву, спокійну атмосферу спілкування хворого з родичами і дру­зями, оберігати його від зайвих відвідувань, дотримуватись їх тривалості, визначеної лікарем. При дозволі лікаря відвідати тяжкохворого родичами медичний персонал не повинен їх за­лишати наодинці. Відвідувачі мають бути застережені стосовно інформації, яка не повинна передаватися хворому. Наприклад, не слід повідомляти тяжких хворих про раптову хворобу або смерть їх родичів чи близьких знайомих.
У стосунках із родичами медичний персонал може їм дати більше інформації про стан хворого, аніж йому самому. Зокре­ма, у випадках тяжкого перебігу або прогресування недуги не­обхідно повідомити про реальну осторогу стосовно прогнозу хвороби, одначе вона має бути висловлена не в категорично безнадійній формі («хворий цілком безнадійний», «зараз хворо­му ніщо не допоможе»), а в обережно песимістичному тоні: «Справи хворого надто складні, все може статися, але ми не втрачаємо надії, будемо робити все необхідне, аби зберегти йому здоров'я і життя». Не варто пропонувати родичам пошук якогось, насамперед, дефіцитного ліку для хворого. У випадках, коли лік не буде застосований, а хворий помре, не виключено, що родичі залишаться переконані у тому, що саме через відсут­ність засобу наступила смерть. Звичайно, здебільшого це не так. Пропонований лік не відіграв би вирішального значення в еволюції хвороби, або міг би бути замінений на інший з анало­гічною дією. Але у близьких хворого вже спрацював побутовий стереотип: відсутність ліку спричинила смерть хворого.
Необхідно пам'ятати, що медичний догляд за хворими з тяжким станом, як і вся професійна діяльність медичного пер­соналу в відділеннях реанімації та інтенсивної терапії, вима­гає виняткової психологічної стійкості, фізичної витривалості і високого душевного благородства. Особи черстві, байдужі, фі­зично кволі, з неврівноваженою психікою не повинні допуска­тись до роботи в них.
У тяжкохворих може наступати раптове і інтенсивне пору­шення життєдіяльності організму, яке здатне призвести до ато­нального стану. Агонія — це термінальний стан життєдіяльності організму, приграничний з життям і смертю. Він супроводжу­ється різким зниженням активності основних його функцій (кровообігу, дихання, нервової діяльності). При агонії ці змі­ни можуть мати зворотній характер, або, посилюючись, при­звести до смерті.
Атональний стан може тривати від однієї-двох хвилин до кількох годин. Він характеризується втратою свідомості, змі­ною вигляду обличчя. У таких хворих відвисає нижня щелепа, мутніє рогова оболонка ока, шкіра обличчя набуває землисто-сірого кольору, часто з'являється мимовільне відходження сечі і калу. В атональному стані у хворих знижуються температура тіла, артеріальний тиск, зменшується наповнення і напруження пульсу, дихання стає рідким і поверхневим. Зіниці розширю­ються і не реагують на світло.
Медичну допомогу агонуючим хворим необхідно надавати в ізольованій кімнаті, краще в палаті інтенсивної терапії. За та­кими хворими необхідно організувати постійний нагляд. З цією метою біля їх ліжка встановлюють індивідуальний черговий пост медичної сестри. Вона повинна оперативно і чітко викону­вати всі призначення лікаря, стежити за динамікою стану хво­рого і про всі виявлені зміни негайно повідомити лікарю.
У агонуючих хворих інтенсивно розвиваються запальні про­цеси у ротовій порожнині, тому медичний персонал повинен ре­гулярно стежити за станом слизової оболонки рота. Його систе­матично очищають за допомогою шпателя від слизу, залишків їжі. З цією метою на шпатель намотують шматок марлі або бинта. Зубні протези перед процедурою слід видалити. При за­паданні язика його необхідно за допомогою язикотримача ви­тягнути із рота і лише після цього проводити гігієну ротової по­рожнини (мал. 65). Заходи індивідуальної гігієни у хворих не­обхідно поєднувати із застосуванням засобів по дотриманню за-гальної гігієни, гігієни палати, постелі, лікувально-охоронного
режиму.     
Важливим і водночас складним, насамперед, в технічному відношенні, є забезпечення агонуючих хворих повноцінним хар­чуванням. При спроможності хворого самостійно приймати їжу медична сестра всіляко допомагає йому в цьому; за відсутності такої можливості застосовують штучне харчування.
З метою оперативного надання зручного положення хворому у постелі, забезпечення технічних засобів у реалізації фізіоло­гічних відправлень (сечовипусканні, дефекації) таких хворих доцільніше розміщувати на функціональному ліжку. Після кожних сечовипускання і акту дефекації проводять процедуру підмивання промежини, регулярно оглядають ділянки тіла (сідниці, лопатки, лікті, куприк), на яких можуть утворитися про­лежні; при найменших трофічних змінах на шкірі здійснюють необхідні заходи по попередженню їх подальшого розвитку.
У хворого з нетриманням сечі застосовують гумове судно, за неможливості самостійного сечовипускання застосовують гу­мовий сечовивід — катетер.
У тяжких і агонуючих хворих нерідко виникають екстремаль­ні зміни у стані здоров'я, які можуть призвести до смерті, а тому вимагають невідкладного вирішення діагностичних питань і термінового проведення спеціальних оживлюючих лікувальних заходів. Серйозність ситуації і обмежений період для прийняття правильних рішень вимагають від медичного персоналу винят­кової мобілізованості, чіткості і добросовісності при виконанні засобів і прийомів догляду і вміння раціонально організувати свою діяльінсть по забезпеченню невідкладної медичної допо­моги агонуючому хворому.
В палатах інтенсивної терапії, у яких найчастіше знаходять­ся агонуючі хворі, діагностична апаратура, медикаменти, при­лади для надання невідкладної допомоги повинні бути завжди у повній справності і комплектності. В палаті повинні знаходи­тись напоготові дерев'яний щит, який підкладають під хворого, при проведенні реанімаційних заходів у випадку раптової смерті, дефібрилятор, апарати для штучного дихання.
Медичні працівники повинні володіти методами виконання найпростіших засобів оживлення організму при зупинці серце­вої діяльності і дихання, які можуть з'явитись у агонуючих хво­рих, а іноді і при інших екстремальних ситуаціях — утепленні, сонячному ударі, електротравмі тощо.
Оживлення організму називається реанімацією. Реанімація (від лат. геапітаііо — оживлення) — це комплекс заходів, які направлені на відновлення різко пригнічених життєво важливих функцій організму, насамперед, дихання і серцевої діяльності. Першочерговими заходами по оживленню організму вважа­ються непрямий масаж серця і штучне дихання,
Непрямий масаж серця. Основна мета масажу направлена на відновлення серцевої діяльності і гемоциркуляції (кровообі­гу) в судинній системі. Його треба проводити якомога раніше при появі найперших ознак умирання організму. Важливо пам'ятати, що тривалість періоду від зупинки кровообігу до поя­ви в мозку незворотних змін не перевищує 6 хвилин. Тому реа­німаційні заходи, в тому числі масаж серця, доцільно розпочи­нати в межах цього періоду!
Для проведення непрямого масажу серця (мал. 66) хворого розміщують на твердій поверхні, наприклад, на дерев'яному щи­ті, кушетці, або на підлозі, розстібують його пояс і оголюють шкіру в ділянці серця (знімають або розривають сорочку). Реа­німатор розташовується збоку від хворого. На ділянку нижньої третини грудини кладуть обидві розміщені перпендикулярно од­на до одної ліву і праву долоні з піднятими пальцями і прово­дять ритмічні і енергійні (поштовхоподібні) натискування на грудну клітку — 4—5 поштовхів з проміжками в 1 секунду і з перервою на 3—4 секунди після кожної серії (для проведення акту штучного дихання). При енергійному натискуванні на гру­дину (глибина її вдавлювання має сягати у дорослих 3—4 см) кров із шлуночків серця виштовхуєтеся в аорту і легеневі арте­рії, а в паузах між натискуваннями кров із порожнистих вен притікає до серця. У такій спосіб відновлюється порушений кровообіг і дихання.
Ефективність масажу визначається по відновленню пульсу, дихання, зменшенню ціанотичного (синюшного) кольору шкіри, а також по звуженню розширених до масажу зіниць і появі їх реакції на світло.
Непрямий масаж серця необхідно поєднувати із штучним диханням (методом із рота в рот або за допомогою спеціальних апаратів). Для одночасного проведення обох процедур необхід­на участь двох осіб.

Штучне дихання методом із рота в рот.

Основна умова ефек­тивного штучного дихання — максимально закинута назад го­лова потерпілого. Цього можна досягти, якщо покласти під його шию твердий предмет (валок з одежі, рука). Нижню щелепу необхідно дещо витягнути вперед для запобігання западання язика.
Сторонні предмети і виділення (зйомні протези, слиз, блю­вотні маси) повинні бути видалені за допомогою хустинки, сер­ветки тощо. На обличчя хворого накладають надуту гумову маску, яка повинна повністю закривати рот і ніс. Великими пальцями обох рук фіксують маску, а за допомогою середніх і вказівних пальців висовують вперед нижню щелепу. При одно­часному проведенні непрямого масажу серця кожне вдування повітря ротом роблять після 4—5 натискувань на грудну кліт­ку (мал. 67).
Для штучного вдування повітря в легені ефективніше кори­стуватися спеціальним приладом — повітроводом, який має фор­му 8 — подібної трубки. Для введення повітроводної трубки не­обхідно стати ззаду голови хворого,    однією рукою    стиснути ніздрі, а другою відкрити рот зміщенням донизу нижньої ще­лепи. Після цього в рот вставляють повітровід, відповідним згином його відтискують донизу язик. Щільно притискують гу­би, потерпілого (хворого) до трубки по всій окружності повітроводу і енергійно вдихують у нього повітря. Видих здійснюється пасивно, за рахунок еластичних властивостей легень. За наяв­ності на повітроводі спеціального кругового виступу (щитка) в момент вдиху його щільно притискують до губ пацієнта.
В умовах, коли штучне дихання проводиться за відсутності спеціальної маски і повітроводу, наприклад, в позалікарняних ситуаціях, реанімаційні заходи проводять із застосуванням під­ручних засобів і матеріалів. З цією метою можна використати бинт, хустку, носовик, які складають у кілька шарів і розта­шовують на роті і носі хворого. Перед процедурою потерпілого розміщують горілиць на землі і оголюють грудну клітку. Нахи­ляються над ним, роблять глибокий вдих, а потім з щільно при­тиснутими губами до рота пацієнта вдихають повітря в його дихальні шляхи. Двома пальцями, аби запобігти побічному ви­ходу повітря, стискують крила носа. За неможливості проведен­ня штучного дихання методом із рота в рот (судоми мімічних м'язів) вдувають повітря в легені через ніс. Рукою притискують нижню щелепу до верхньої, обхвачують губами ніс, накритий марлею  (хустинкою), і енергійно вдувають у нього повітря.
Ефективність штучної вентиляції легень оцінюють по від­новленню самостійних дихальних рухів грудної клітки, а також по появі дихальних шумів, які можна вислухати вухом над тра­хеєю. Значно підвищити ефективність штучного дихання можна за допомогою дихальних апаратів (РПА-1, РПА-2, РО і ін.) або мішка Рубена-Амбу. Всі вони являють собою різновиди гу­мового мішка, з'єднаного через спеціальну систему з маскою. При користуванні дихальним апаратом вдих здійснюється при стискуванні мішка руками, а видих відбувається пасивно. Для штучної вентиляції легень використовують також маски різних конструкцій (мал. 68).
Проведення штучного дихання методом із рота в рот потре­бує особливої обережності у хворих на активний туберкульоз, поліомієліт, при отруєнні дихлоретаном. У таких випадках з метою профілактики ураження реаніматора доцільніше викори­стовувати апаратні методи.
.. При появі у потерпілого ознак відновлення дихання і серце­вої діяльності масаж серця і штучну вентиляцію легень, необ­хідно продовжувати до їх повного і стабільного прояву. Перші ознаки ефективності реанімаційних заходів — поява коротких дихальних рухів, серцебиття, звуження зіниць, поява тілесного забарвлення шкіри. Якщо через півгодини від початку реаніма­ційних заходів не відбулося відновлення дихання, серцево-судинної діяльності, не визначаються серцебиття, артеріальний тиск, залишаються широко розкритими зіниці, які не реагують на світло, подальше проведення реанімаційних заходів марне.
Потреба в наданні першої медичної, зокрема, і реанімацій­ної допомоги, може виникнути в результаті раптових ускладнень численних гострих і хронічних захворювань, а також при деяких екстремальних станах організму — утепленні, тепловому та со­нячному ударах, електротравмі, замерзанні.
При утопленні потерпілий втрачає свідомість, у нього на­
ступає зупинка дихання і серцевої діяльності. Для вивільнення
дихальних шляхів від рідини тіло потерпілого розміщують жи­
вотом на стегні особи, яка
надає допомогу, так, щоби його го­
лова звішувалася донизу. З цією метою нога реаніматора по­
винна бути зігнута в коліні. Після кількох надавлювань на спи­
ну і грудну клітку дихальні шляхи частково вивільняються від
води. Після цього проводять штучне дихання і непрямий масаж
серця, а також зігрівають потерпілого.       
Тепловий і сонячний удари виникають внаслідок перегріван­ня організму під впливом високої температури або сонячного опромінення. Основні ознаки цих станів — головна біль, ну­дота, блювання, потім наступає втрата свідомості, прискорення частоти дихання і серцевої діяльності, підвищення температури тіла.
При тепловому перегріванні або сонячному ударі потерпіло­го розміщують на ліжку або кушетці у прохолодному приміщен­ні або на свіжому повітрі в тіні, тіло звільняють від верхньої одежі, шкіру протирають чистою, зволоженою холодною водою ганчіркою або марлею. До голови прикладають холодний комп­рес (примочку), або міхур із льодом. Дають випити трохи про­холодної води.
Екстремальний стан організму може виникнути при уражен­ні електричним струмом, або внаслідок дії низьких температур.
Ураження електрикою (електротравма) найчастіше спричи­нюються порушеннями правил техніки безпеки при користуван­ні електричними приладами, внаслідок недостатнього заземлен­ня, руйнування ізоляції, а також дією на організм грозових розрядів в атмосфері (ураження блискавкою).
Дія електричного струму на організм проявляється тетаніч­ними скороченнями м'язів, насамперед, дихальних, спастичним станом голосових зв'язок, судомним скороченням скелетної му­скулатури. Струм надто високої напруги і сили може виклика­ти параліч дихального центру, опіки шкіри і підшкірних тка­нин, ушкодження внутрішніх органів, порушення провідної і скорочувальної функцій серця.
Перед наданням потерпілому медичної допомоги слід не­гайно відключити джерело струму. При цьому необхідно забез­печити умови особистої безпеки: не торкатися потерпілого і електричних проводів руками до відключення струму, користу­ватися сухими гумовими засобами (рукавички, килимки, кало­ші), а також спеціальними електроізоляційними щипцями або кусачками.
При ознаках клінічної смерті (відсутність дихання і серце­биття) реанімаційні заходи слід розпочати з непрямого масажу серця і штучного дихання методом із рота в рот. Після віднов­лення дихання і кровообігу потерпілого терміново відправляють до лікарні в реанімаційне або кардіологічне відділення для про­ведення подальших медичних заходів, спрямованих на віднов­лення серцево-судинної і дихальної діяльності, кислотно-луж­ного балансу, водно-електролітного обміну.
Дія на організм низьких температур проявляється переохо­лодженням і замерзанням. Сприяють переохолодженню фізична-виснаженість, стрес, алкогольне сп'яніння. Внаслідок переохо­лодження відбувається інтенсивне звуження кровоносних судин, різке посилення м'язового тонусу, пригнічення кровообігу, діяльності серця, дихання, головного мозку, нирок, знижується активність обмінних процесів. Замерзання проявляється спо­чатку відчуттям холоду, потім розвивається непритомність, з'являються судоми, прогресуюче знижується температура тіла. У залежності від ступеня замерзання температура у прямій кишці знижується від 32 °С до 27 °С. Далі наступають розлади у діяльності серця і диханні.
Перша допомога при переохолодженні і замерзанні полягає в поступовому розігріванні тій а за допомогою теплої води, грілки, етилового спирту. При загальному замерзанні потерпі­лого слід помістити у теплу ванну (і° 37 °С). При ознаках клі­нічної смерті насамперед проводять реанімаційні заходи (не­прямий масаж серця і штучне дихання), а потім теплові про­цедури. Подальше спеціальне лікування потерпілого проводять в стаціонарних умовах в реанімаційному або кардіологічному відділенні. Лікування має бути спрямоване на відновлення ско­рочувальної активності серця, газообміну, гемодинаміки, еле­ктролітного і кислотно-лужного балансу, профілактику інфек­ційних ускладнень, набряку легень і мозку.
При неефективності реанімаційних заходів, або внаслідок тяжкого перебігу захворювання наступає смерть. Розрізняють клінічну смерть, коли у хворого виникають глибокі, але зворот­ні порушення функцій життєво важливих органів, і біологічну смерть, яка характеризується незворотними змінами в цих ор­ганах і, насамперед, в структурах мозку. Біологічна смерть ча­сто наступає після клінічної смерті. Необхідно знати найваж­ливіші диференційні ознаки клінічної і біологічної смерті. У стані клінічної смерті своєчасні реанімаційні заходи можуть оживити організм, натомість, при біологічній смерті їх прове­дення позбавлене сенсу.
Основні ознаки клінічної смерті — зупника дихання і серце­биття. Шкіра хворого набуває блідого або сіроземлистого ко­льору. При деяких станах з'являється синюшне забарвлення шкірних покривів. Розслаблюються м'язи, відвисає нижня ще­лепа, зникає блиск очей, втрачається больова чутливість. Від­мічається розширення зіниць і відсутність їх реакції на світло. У стані клінічної смерті, попри відсутності дихання і пульсу, продовжує скорочуватися серце, завдяки чому зберігається млявий кровообіг і діяльність життєво важливих структур цент­ральної нервової системи.
Зовнішніми ознаками біологічної смерті є відсутність тонусу м'язів, м'якість очних яблук, сухість і втрата еластичності шкі­ри, виникнення своєрідних синюшного кольору плям на відлогих частинах тулуба (спина, плечі, поперек, сідниці, стегна, литки). Відбуваються незворотні зміни в клітинах мозку. Факт смерті констатує лікар.